Київ і Євромайдан: Як нам вшанувати героїв?

Версія для друку     Додати коментар

25.08.2014  09:47 __ Тиміш Мартиненко-Кушлянський

У дні Євромайдану Києву довелося заплатити високу ціну за нашу свободу. За приблизними підрахунками, Небесна сотня налічує 15 киян. А 29 червня 2014 року, внаслідок тяжких невиліковних травм, до сотні приєднався ще один киянин, Юрій Сидорчук.

Ці жертви – це трагічний, але промовистий і неспростовний аргумент, що повністю руйнує кремлівський міф, свого часу широко тиражований "регіоналами" та їх прихильниками про те, що Євромайдан, мовляв, був організований, проведений та складався переважно із "західників", "представників Галичини".

Адже кияни були першими, хто ввечері 21 листопада 2013 стихійно вийшов на центральну площу свого міста. Протягом усіх виснажливих трьох місяців боротьби кияни одягали, годували, лікували, зігрівали, боролися і як могли підтримували Євромайдан.

Для Києва, як і для України в цілому, Майдан Незалежності став певною фінальною точкою біфуркації, очищення, неповернення – так, як було раніше, тривати далі більше не могло.

Немає нічого дивного у тому, що кияни в абсолютній більшості підтримали народне повстання проти режиму "золотого батона".

Зрештою, мешканці тисячолітнього міста над Дніпром ніколи не сприймали партію донецьких "тимчасовців" та їхніх попутників. Влада Януковича та насаджувані ним "понятія" були тут відверто чужими.

Відтак, значення Євромайдану та усіх пов’язаних із ним подій для Києва складно переоцінити. На Майдані народилася нова українська нація, нове розуміння країни. Там, у вогні, за влучним висловом Михаїла Саакашвілі, згоріла новітня реінкарнація Радянського союзу.

Утім, чи й справді на Майдані загинув совок? Одразу після перемоги повстання та втечі Януковича нова влада, перш за все київська, підхопила народну ідею перейменування вулиці Інститутської, де розгорталися основні трагічні події, на вулицю Небесної сотні.

Звісно, за офіційною демагогією та інформаційним шумом, пов’язаним із цим питанням, моментально заховались значно масштабніші та комерційно привабливіші речі, як от ідея знесення згорілого будинку профспілок, де містився Штаб національного спротиву, чи ідея повноцінного відновлення автомобільного руху на Хрещатику – так-так, забудьте про обіцяну десь кимось колись пішохідну зону.

Проте повернемось до вулиці Небесної сотні – теми, що нині активно обговорюється київською громадою. Річ у тім, що перейменування однієї-єдиної вулиці – це класичне українське половинчасте рішення, що не вирішує повноцінно питання вшанування пам’яті про грандіозні історичні події, що мали місце у Києві, та про їх учасників.

Натомість воно дає можливість новій київській владі поставити собі умовну "галочку" – "вулицю перейменували, учасників Майдану задовольнили".

Вирішення питання методом "галочки" – це совок. А вшанування пам’яті про події Євромайдану у Києві потребує більш осмисленого, концептуального підходу.

Справді, в Україні не вміють працювати із символізмом загалом та символами зокрема. Так історично склалось, що у нас відсутні традиції, підходи, а головне – розуміння важливості символів та їх ролі для національної свідомості народу.

У той самий час, національні ідеї усіх великих народів тримаються на певних символах, що, як правило, має відображення у топоніміці – назвах вулиць, площ, природних і рукотворних об’єктів, тощо, пам’ятниках, спеціальних заходах, присвячених вшануванню таких символів.

Якщо ми вже будуємо нову Україну, то варто вчитися якісно новим підходам, а не продовжувати низькоякісні практики минулого.

Так, зокрема, логічним і доречним виглядає поява на карті Києва об’єкта названого на честь Героїв Євромайдану. Адже не лише полеглі герої Небесної сотні є, власне, героями тих подій.

Євромайдан – це тисячі українців по всій країні, більша частина яких пожертвувала чимось заради спільної перемоги.

Хіба не є героями дівчата, які цілодобово готували їжу для протестуючих? Або медична служба Майдану?

Або волонтери? Або підприємці, що, ризикуючи усім, передавали кошти, продукти, різноманітне приладдя для Майдану?

Або студенти, що виходили на площу навіть під загрозою відрахування зі своїх вузів?

Маємо навчитися шанувати героїчні вчинки живих людей. Зокрема, на думку автора, назву Проспект Героїв Євромайдану можна присвоїти новій, офіційно досі безіменній, автомобільній магістралі, що тягнеться від Дарницького мостового переходу до Дарницького залізничного вокзалу.

Окремого вшанування заслуговують перші загиблі на Майдані – Сергій Нігоян та Михайло Жизнєвський. Загибель цих молодих людей, відважних патріотів, стала тим поворотним моментом Революції гідності, що назавжди змінив хід подальшої історії України.

Іменем Сергія Нігояна було б добре назвати безіменну площу перед стадіоном "Динамо", де поліг активіст. На Площу Сергія Нігояна видається доречним перенести існуючий, встановлений активістами Євромайдану поряд із Національною парламентською бібліотекою, пам’ятний знак на честь героя.

Михайло Жизнєвський – білорус, що втік від режиму Лукашенка до України, і віддав своє життя за те, щоб подібного "лукашенківського" режиму ніколи не було на нашій землі. На честь Жизнєвського можна перейменувати вулицю Довнар-Запольського у Шевченківському районі Києва.

Подібне перейменування дасть можливість одним рішенням досягти двох цілей.

По-перше, місто позбудеться ще одного радянського топоніма – адже вулицю названо на честь Всеволода Довнар-Запольського – київського більшовика, що, за інформацією анотаційної дошки на будинку №11, у 1917-1918 роках "організовував і керував червоними загонами на Шулявці", а значить вів збройну боротьбу проти незалежності тодішньої України.

По-друге, подібне перейменування створить на карті міста символічний перетин – пропонована вулиця Михайла Жизнєвського утворюватиме перехрестя з існуючою вулицею Білоруською.

Так ми не просто вшануємо пам’ять героя, а й засвідчимо нашу вдячність білоруському народу, представники якого брали активну і самовіддану участь у подіях Євромайдану.

Що ж до, власне, вулиці Небесної Сотні, при всій повазі до позиції відомого києвознавця Михайла Кальницького, вбачаємо розумний компроміс у тому, щоб розділити існуючу вулицю Інститутську та перейменувати її частину від Майдану Незалежності до вулиці Банкової.

Таким чином збережемо оригінальну назву вулиці – у частині від вулиці Банкової до Кловського узвозу з усією її історією і безумовною історичною прив'язкою до колишнього Інституту шляхетних дівчат.

У той же час, закарбуємо на місцевості пам’ять про героїчні події новітньої історії України.

У будь-якому разі, як би не склалася топонімічна доля цієї київської вулиці, саме вона у пам’яті народу навічно асоціюватиметься з найбільш драматичними подіями зими 2014 року. Тут-таки у тому чи іншому вигляді має бути споруджено меморіал героїв.

Насамкінець, доречним, хоч і не першочерговим, також виглядає встановлення пам’ятних дощок на будівлях, що відіграли ключову роль в історії Євромайдану – будинку профспілок та Михайлівському Золотоверхому монастирі, що у ніч на 30 листопада 2013 року прихистив гнаних студентів, і з тих пір став одним із форпостів народного повстання.

Хтось скаже, що зараз не час займатися питаннями вшанувань і перейменувань. Хтось скаже, що найкращим пам’ятником Небесній сотні буде успішна, сучасна, європейська Україна.

Так і є. Проте у всі часи в усьому світі після великих соціальних, політичних та військових потрясінь народи розпочинали відбудову своїх країн з гідного вшанування пам'яті полеглих.

Адже пам’ять – це те, що об’єднує нас з минулим, теперішнім і майбутнім у грандіозну неперервну вісь історії народу, зв’язує між собою покоління. Зрештою, пам’ять робить з нас усіх єдину націю, за щасливе та краще життя якої і йшли на смерть Герої Євромайдану.

Тиміш Мартиненко-Кушлянський, для УП