Київ – дзеркало України

Версія для друку     Додати коментар

13.12.2012  13:30 __ Юрій Олійник

Київ продемонстрував несподіваний вихід в поле зору тенденцій, що наростають в свідомості українців.

Уже те, що 17 % в переважно російськомовній столиці набрали націоналісти – шокує і спричиняє досить недолугі пояснення (на зразок – від противного, в останній момент вибирали і т.д.), оскільки це не може бути питомо свободівським електоратом.

На цьому фоні успіхи постпомаранчевих сил, які мінімізували ворожу присутність на електоральному полі, видаються закономірністю.

Однак найцікавіше стосується мажоритарки. Саме тут концентрувались фінансові ресурси, і провладні (що стало очевидно під час післявиборчої бездіяльності органів правопорядку) кандидати були авангардом регіональної коаліції. Вони програли. І в основному кандидатам з мінімальним забезпеченням кампанії, тобто гречана політика зазнала фіаско.

Про це останніми тижнями не говорив лише лінивий, вказуючи на перелом в політичній свідомості, відповідальності. Згадували і про те, що кияни – найосвіченіші та передові представники українського суспільства, відповідно тенденції ширитимуться.

Однак момент конкретних результатів видається випадком – наступного разу, мовляв, розчаровані виборці підтримують інші, більш адекватні сили (відповідно, менш радикальні). З іншого боку – прихильники "русского міра" б’ють в набат – втрачають "мать городов русскіх", а значить – слід різко повертати до політичної активності корінних киян з проросійськими поглядами.

В одному всі погоджуються – це було неочікувано, і важко прогнозувати майбутнє. Однак якщо копнути глибше, зауважимо приховані тенденції, що беруть початок ще до Помаранчевої революції.

З початку 2000-х Київ стає місцем збору найактивніших громадян – як зі Сходу, так і Заходу (не зважаючи на спекуляції на тему западенської окупації, відстань від Львова та Одеси порівняльна. І люди їдуть звідусіль – бо є робота і зручно вести бізнес).

З одного боку, фіксуємо не надто позитивний момент – фінанси, наука і влада концентруються в столиці, а регіони відстають. З іншого боку, це неабиякий успіх соціологам – як представники різних регіонів долають сумнозвісний поділ на Захід і Схід, формують зародок нової України.

Звісно, у кращій перспективі – якщо рівень освіти підвищуватиметься, зростатиме мобільність людей. У 2004 активна частка населення підтримала помаранчевих, однак в подальші роки стратегія Черновецького переорієнтувала столичне представництво.

Останній опирався на пенсіонерів, сформованих в умовах провінційності щодо всесоюзної Москви, і малоосвічених люмпенів. У результаті створився імідж повністю контрольованого Києва на досить довгий час. Однак небайдужі громадяни поширювали інші ідеї, переконували своїх родичів та друзів – тих таки пенсіонерів.

Особливо процес підштовхнули два фактори – фактичне скасування міського самоврядування після відставки Черновецького і погіршення економічної ситуації.

Перший фактор сприяв мобілізації активістів, а другий розчаруванню і скороченню електоральної активності люмпену і пенсіонерів – чимало з них почали прислухатись до іншої сторони барикад.

Врешті, українці почали вчитись на своїх помилках (це був болісний процес – Черновецький з командою забудовників перемагав двічі, і в 2012 його епігони набрали значний результат, навіть за виключення фальсифікацій). Але процес перейшов у проявлену фазу – і тут немає чому дивуватись.

Причина несподіванки в іншому – кого підтримує зріз еліти українського суспільства. Еліта – в розумінні не доступу до ресурсів, а жвавої життєвої позиції та високого інтелектуального рівня, що поєднується з впливом на більш маргінальні та пригноблені верстви. За версією, що нам розказують вже 20 років (від 1994 – часів протистояння Кравчука-Кучми), еліта повинна глибше відчувати і артикулювати світогляд, тому неминуче протистояння вихідців з південно-східного та центрально-західного макрорегіонів.

Російськомовна інтелігенція, середній клас могли б підтримати, звісно, не ПР (які себе дискредитували і не можуть адекватно опанувати інформаційний простір столичних жителів), а якийсь новий креольський проект з європейським оформленням (можливо, на зразок реанімації Медведчука).

Але цього не сталося – перемогла "україномовна Україна", і різниця полягає в підтримці більш ліберального чи націоналістичного бачення цієї держави.

Так, можна списати кілька відсотків на несвідомий вибір чи ставку на опозицію набридлому режиму – але тоді електоральна картина мала б бути хоч на 30-40 % розбавленою. Однак феномен помаранчевого Києва відновився і набрав абсолютного результату (три четверті у пропорційній системі). На даний момент це головний соціологічний доказ галицько-наддніпрянської версії – "наша позиція ґрунтується на історії та культурі, тоді як брати зі сходу були поверхово русифіковані – і в сприятливих умовах швидко просинається справжня самоідентифікація".

Звісно, буде заперечення. Слід відсіяти всілякі спекуляції щодо затурканості чи зазомбованості киян, на які так щедрі пропагандисти з табору фанатів низки сусідніх держав. Але існує спосіб заперечити теорію – без такої можливості вона б перестала відповідати критерію фальсифікаційності Поппера, за якою наукова теорія може бути відкинутою (на відміну від ідеологічних мантр чи напіврелігійних тверджень). Цей спосіб – довести походження більшості киян з Західної чи Центральної України.

Тут ідемо на поступки – можна вимагати чистого галичансько-волинського походження (тільки там кращі результати у націоналістів – та й то не всюди). Хай доведуть з посиланням на визнані статистичні дані, що втікачі з депресивного Донбасу їдуть прямо в Москву та Європу, минаючи Київ, а успішні вихідці з регіону не самореалізуються в столиці.

Нехай покажуть відсутність одеситів і дніпропетровчан у населенні Києва. І нарешті – з якого дива у суцільному україномовному ареалі взялись декілька мільйонів переважно російськомовного населення, що дуже повільно переходить на українську (мову важко змінювати у дорослому віці), водночас підтримуючи різких опонентів двомовної політики, що мала б принести їм більше комфорту.

Врешті, існує 70 років радянського спадку – і в столиці концентрувались кадри з індустріальних районів, стратегічних для СРСР. Можемо згадати і про значну підтримку УПЦ МП, представники якої неодноразово спекулюють на українофобській риториці.

Ще одне заперечення – це малоосвічені вихідці з сіл та містечок, що були виховані у сфері україноцентричної пропаганди. Однак більшість з них сформувались як особистості під час мінімальної присутності національно-етнічного зразка – досі більшість провідних київських університетів надають перевагу російській в аудиторіях.

То як же скромним "украино-фашистским радикалам" вдалось їх переконати? Можливо, дійсно поверхнева русифікація легко стирається, і люди згадують про своє коріння? В такому випадку, це вирок русофільським стратегіям майбутнього України – лише до регіонів проникне інформатизація та зросте рівень освіти, і київські тенденції охоплять уже суцільну Україну.

Олійник Юрій, політичний аналітик