Правосвідомість vs донос: чи поборе корупцію адвокат довіри?

"У Києві панує розгул порушень прав громадян, корупція, посадова злочинність", - такими словами починається нещодавно зареєстрована петиція киянина Бориса Ткачука. Щоб запобігти та протидіяти цим явищам, автор пропонує створити мережу громадських правозахисних антикорупційних приймалень.

Поділяю думку, що саме громада може стати основним джерелом боротьби з корупцією. І ця петиція органічно поєднується з ініціативою створити у Києві інститут омбудсмена-адвоката довіри.

Ви логічно спитаєте, для чого столиці ще один антикорупційний орган? Але у тім то справа, що омбудсмен не є владним органом. Це незалежний експерт з бездоганною професійною і особистою репутацією, який у тандемі з громадою виявляє факти корупції в органах місцевого самоврядування. При цьому ніяким чином не дублює функцій правоохоронців.

Експерт працює з усіма громадянами, які потребують захисту своїх прав і свобод, гарантуючи  анонімність звернень і нерозголошення персональних даних заявника. Тобто це не черговий бюрократ, омбудсмен оперує не тільки правом, а й уявленнями про справедливість і здоровий глузд.

На практиці це виглядає приблизно так: якщо хтось дізнався про прояви корупції в органах самоврядування, у нього є можливість передати інформацію омбудсмену в конфіденційний спосіб, не боячись негативних наслідків для себе самого.  

Експерт приймає таку інформацію та перевіряє її. Якщо вона не стосується корупції – відфільтровує. У разі, коли заява має підґрунтя, після детальної перевірки, він передає її профільним антикорупційним управлінням чи правоохоронним органам.

Безпосередньо розслідуванням омбудсмен не займається. Тобто він є своєрідним посередником, який готує документи у тій формі, від якої правоохоронним органам уже не відмахнутись.

Звісно, жоден орган не є ефективним сам по собі. Для цього потрібна взаємодія усіх ланок. І адвокат довіри забезпечує таку системність.

Не вигадувати велосипед

Подібна практика існує у багатьох країнах, але найуспішніше зарекомендувала себе у Швеції, Німеччині та Канаді. Власне, щоб показати, як вона діє у реальному житті, ми запросили нещодавно до Києва з лекцією адвоката-довіри міста Берлін Крістофа Парча.

Він очолює посаду з 2011 року і за цей час завдяки його зусиллям була розкрита ціла низка резонансних корупційних справ у Берліні.

Щодня експерту надходить біля 20 заяв про можливі факти корупції, але реальними з них переважно є лише близько 5. Послуги пана Парча міській казні обходяться у скромні за німецькими мірками 500 євро.

Німецький колега підкреслює, що така система може працювати там, де є вільні медіа та гарантується анонімність. У контексті України, розумію побоювання щодо останнього пункту.

Люди, які ще кілька десятків років тому здригались від слова "анонімка", "донос", "сексот" та "стукач", менше всього чекають їх повернення у вільній незалежній Україні.

Але, за словами Парча, у Німеччині ще донедавна інформаторів принизливо називали "колаборантами" та "стукачами". Та з часом рівень громадянського суспільства виріс, і це явище нормально сприймається. Адже повідомлення про правопорушення – це не наклеп, а правосвідомість.

Німецька модель не є універсальною. Наприклад, під час нещодавньої поїздки до Канади познайомився з омбудсменом міста Торонто Сьюзан Оплер. Вона розповіла, що омбудсмен діє як незалежний міст між населенням і міською владою, але, на відміну від Берліну, дана інституція є структурою муніципалітету.

Чи не головна відмінність від німецької моделі – скарги омбудсмену є конфіденційними, але не анонімними. Офіс вимагає контактної інформації, але гарантує, що не буде використовувати або передавати дані про особу або іншу конфіденційну інформацію без її згоди. Крім того, вся інформація про слідчу роботу юридично захищена від розголошення.

Насправді, моделей багато. Поки схиляємось більше до німецької, але і елементи канадської та інших можуть увійти в її основу.

Неминучі питання

Звісно, запитань до такого інституту у Києві вистачає. Наприклад, який правовий механізм оформлення такої посади? У деяких країнах їх закріплюють на рівні законодавства, навіть конституції. У Канаді вона зафіксована у Муніципальному кодексі, у Німеччині – достатньо лише підписати контракт з такою особою.

У нашому випадку запровадження інституту омбудсмена не є швидким процесом.

Потрібно спершу внести зміни до базового Закону України "Про столицю України – місто-герой Київ" та до Закону України "Про місцеве самоврядування".

Джерела та обсяг оплати послуг омбудсмена, процедура обрання його кандидатури, сфери компетенції – це теж відриті питання. Ми уже зараз їх відпрацьовуємо, а тому досвід Берліну та Торонто для нас надважливі.

Але ще більше важливо для нас – почути голос громади, як вона ставиться до такої ініціативи.

Не дарма Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська зазначила, що кияни мають у першу чергу висувати кандидатури на таку посаду. До речі, за її словами, після того, як Київ успішно запровадить цей інститут, його можна поширити на всю Україну.

Звісно, одній людині не побороти усю корупцію. Власне, як і домогтись миттєвих результатів. Але завдяки створенню комплексного підходу відбувається розбудова інституціональності.

Усі ми хочемо досконалості. Бажано одразу. Але, як сказав Парч, і я з ним на 100% погоджуюсь, якщо обирати – рухатись або стояти, то краще створити триколісний Фольксваген і їхати, ніж чекати 10 років, доки зроблять Мерседес. І весь цей час стояти на місці.

Володимир Прокопів, секретар Київради