Політична доля Києва: обирати не можна помилитися

Під час засідання Комітету управління Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи в Стразбурзі я заявив про необхідність удосконалення механізму місцевого референдуму в Україні.

Переконаний – в умовах реальної децентралізації нам без цього інструменту не обійтися.

Референдум дозволяє не лише стимулювати соціальну активність людей, а й відчути себе  відповідальними за долю міста. Також це хороша можливість всебічно аналізувати та обговорювати гострі питання громади, а інколи – єдиним способом легітимно вирішувати тривалі конфлікти на місцях.

Приміром, як у випадку з виборами до районних у місті Києві рад, кияни мали б можливість сказати своє слово.  А в перспективі – визначатися у стратегічних для столиці питаннях.

Розуміючи, що в державі механізм місцевого референдуму відсутній, підготував відповідне звернення до усіх суб'єктів законодавчої ініціативи, з тим, аби такий інструмент був якнайшвидше розроблений.

На сьогодні не існує законодавчого механізму проведення місцевого референдуму. Ще за часів президента Януковича 6 листопада 2012 року Верховна Рада ухвалила закон "Про всеукраїнський референдум". Тоді мало хто акцентував увагу на тому, що з прийняттям цього рішення втратив чинність Закон України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" 1991 року.

Тогочасна влада відверто знехтувала правами містян, продемонструвавши банальний страх перед думкою громади. Що ж, нагадувати, як скінчилася їхня політична кар'єра, думаю, зайве.

За даними Мін'юсту, з 1991 по 2009 рік в Україні провели 150 місцевих референдумів. І найбільше – третину – з питань адміністративно-територіального устрою. Потім ідуть зміна назви населеного пункту та інституційні питання, включаючи дострокове припинення повноважень представницьких органів місцевого самоврядування.

Місцевий референдум є прямим механізмом демократії. Деякі політики вважають, що референдум можна замінити на соцопитування чи інтерв'ю. Все б добре, та в цих випадках громадськість не виступає генератором ідей.

Звичайно, нова влада скасувала так звані "диктаторські закони", але про втрачену можливість проведення місцевого референдуму ніхто не згадав.

Наразі у Верховній Раді зареєстровані три законопроекти про місцевий референдум. До речі, подані вони були рік тому – на початку липня 2015. І досі мають статус "Надано для ознайомлення".

Таким чином, у правовому полі України утворився вакуум у питанні проведення місцевих референдумів. А територіальні громади позбавлені важливого інструменту прямої демократії. Останнім їх розглядав комітет ВР з питань європейської інтеграції. До того ж, право громадян на волевиявлення через місцеві референдуми закріплено у Конституції. Але... Маючи гіркий досвід за плечима референдумів у Криму та Донбасі, сьогодні, цей інструмент набуває двоякого характеру. З одного боку – місцеве волевиявлення є елементом демократії, з іншого – це як ніж: у руках справної господині він перетворюється на інструмент для смачних страв, а у руках злочинця – стає знаряддям вбивства.

Тому підхід до цього питання має бути комплексним та зваженим. Ні в якому разі механізм референдуму не повинен застосовуватися до питань щодо територіальної цілісності, чи скажімо, Конституції.

Право на участь у референдумі закріплюється у декларативних документах Ради Європи. Наприклад, у Європейській хартії місцевого самоврядування, яку Україна ратифікувала 15 липня 1997 року. У ній референдум описано як інструмент вирішення проблем муніципального рівня. Та, як бачимо, складний процес узгодження українського законодавства з положеннями Хартії все ще триває.

Згідно зі статтею 7 Закону України "Про місцеве самоврядування", місцевий референдум є формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення. На референдумі може бути поставлене будь-яке питання, віднесене законами до відання місцевого самоврядування. А рішення, яке прийнято на такому волевиявленні, є обов'язковим для виконання на відповідній території.

Світовий досвід

Для європейців проведення місцевих референдумів – явище звичне. До прикладу в Болгарії, Вірменії, Польщі, Угорщині та Хорватії рішення за результати волевиявлення на місцях є обов’язковими для виконання для місцевих органів влади.

У законодавстві Бельгії, Данії, Люксембургу, Нідерландів, Фінляндії, Швеції місцеві референдуми носять більше консультативний характер, але їхні рішення, як правило, враховуються при реалізації проектів, що напряму зачіпають інтереси місцевої громади.

Можливість проведення консультативних та обов’язкових референдумів на місцевому рівні передбачена також у законодавстві Словаччини та Чехії.

Особливо варто звернути увагу на позитивний досвід Швейцарії. Саме в цій країні референдум на місцевому рівні є одним з найпоширеніших способів схвалення чи відхилення рішень. Приміром, питання громадянства вирішується не уповноваженим державним органом, а місцевим референдумом серед сусідів, які проживають поряд з відповідною особою, котра прагне отримати громадянство. І це цілком логічно, адже саме сусіди найкраще знають претендента на громадянство.

Аналогічно шляхом референдумів вирішуються питання будівництва доріг та реалізація інших інфраструктурних проектів, що безпосередньо впливають на розвиток місцевої громади.

Така традиція у Швейцарії формувалася віками, і саме вона дозволяє цій країні бути сильною, міцною та займати гідне місце серед територіально та економічно більш потужних сусідів. Саме в цій країні у 2005 році вперше пройшов SMS-референдум, на якому вирішувалось питання про обмеження швидкості пересування автомобілів в межах міста.

З 1990 по 2010 рік в Німеччині проведено 269, у США за останні 100 років кількість проведених місцевих референдумів досягло рекордної позначки в 10 000.

Левова частка референдумів, що проходять в західних демократіях, пов'язана з питаннями облаштування міського життя. Так, в 2002 році жителі американського містечка Кей-Вест (штат Флорида) винесли на референдум питання про створення незалежної колегії городян для контролю за діяльністю мерії.

Питання №1, яке хвилює жителів західних міст, – екологія. Наприклад 30 червня 2001 року в італійському Мілані пройшов референдум щодо скорочення кількості автомобілів в центрі міста. А 18 травня 2003 роки вже швейцарці голосували за заборону авторуху в столицях кантонів в одну неділю на квартал.

У листопаді 2001 року жителі Сан-Франциско в ході референдуму одноголосно висловилися за необхідність міськради запитувати згоду містян на будь-яке велике будівництво в зоні затоки.

Проведення місцевого референдуму не є "політико-емоційним вихлопом", а безпосереднім правом територіальної громади вирішувати передбачені законом питання шляхом прямого волевиявлення.

Жодних підстав позбавляти громаду міста цього права ніхто не має.

Світовий досвід показує, що місцеві референдуми є одним із найкращих та найефективніших методів у вирішенні  проблем і питань на місцях.

Володимир Прокопів, секретар Київради