Борислав сміється. Як вибори в Києві показали соціальне розшарування

Розподіл голосів у першому турі виборів міського голови столиці дав непоганий зріз настроїв в Києві – при обмеженості вибору і вторинності ідей кандидатів.

Найближчі конкуренти чинного мера хоча й відстали від нього на добрих 30%, але все ж показали певний політичний попит мешканців Києва.

Віталій Кличко, який відпрацював коротку першу каденцію міського голови, записав на свій рахунок 40,5% в першому турі голосування.

Природно, на руку екс-спортсмену зіграла традиційна лояльність виборців до продемократичної влади, такий-сякий контраст з попередниками, Леонідом Черновецьким і Олександром Поповим, та й вельми привабливий імідж "майстра каламбурів".

Крім того, за Кличка голосували і ті, хто не побачив у його конкурентах реальної альтернативи.

За найближчу четвірку кандидатів, фіналіст якої визначався достатньо, навіть ПІДОЗРІЛО ДОВГО – голоси віддали близько 33% громадян. Вельми примітний той факт, що райони Києва показали відчутні відмінності в перевагах.

Войовничий Борислав Береза (8,84% за підсумками) набрав найбільший відсоток голосів на "рідній" Троєщині – саме там він отримав мандат у Верховну Раду на дострокових виборах в парламент. Саме там прославив себе боротьбою з нелегальними казино та іншими притонами.

Саме стереотипному образові Троєщини – зухвалої, чіткої, дещо нахабної і наступаючої відповідала і передвиборна агітація Берези: суворий чоловічий образ, блискавка від Гаррі Поттера і підкреслена готовність до дій.

До яких, правда, не уточнювалося, але цього особливо й не було потрібно: Борислав знайшов відгук у серцях, які прагнули "сильної руки", місцевого вождя, який зможе "навести порядок" не стільки буквою закону, скільки жорстким рішенням.

77-річний Олександр Омельченко (8,46%) показав на диво хороші результати в Голосіївському районі – там він зайняв друге місце з більш ніж 12%.

Утім, пильний погляд на віддані за нього і його "Єдність" голоси показують дивні аномалії – на деяких дільницях партія набирала понад 30% проти середніх 7-8% по Києву.

Причини раптової любові Голосієва, де чимало студентських гуртожитків, до літнього політика назвати складно: метро їм дісталося при Черновецькому та Попову. Тим не менше, саме цьому району Омельченко зобов'язаний своїм третім місцем. Якби він і тут отримав свої медіанні 7,3%, плентався б у хвості пелотону. Погляд його електорату, як не крути, звернений у минуле, і його стає все менше.

Імпозантний господарник Володимир Бондаренко (7,86%), що успішно пожинає плоди бренду Батьківщини, традиційно особливо популярний на Святошині, з більш ніж 10% рейтингу.

Це й не дивно – у 1986-1992 він був у керівництві Ленінградського (потім Святошинського) райвиконкому. А місцеві старожили приписують йому контроль над ринками і ресторанами району.

Як мінімум, контакт з місцевим бізнесом у Бондаренка точно є – не дарма на виборах 2012 року він балотувався до парламенту саме від округу №219, що якраз на Святошині.

Сусідні Солом'янський та Шевченківський райони не дали колишньому в.о. голови КМДА і 7%.

Інтелігентний ресторатор Сергій Гусовський (7,71%) виявився другим на Печерську з результатом під 11%, і третім на ПОХ (Позняки-Осокорки-Харківська). Проте він серйозно провис в менш заможних спальних районах: менше 6 % у Деснянському, близько 6, 4% - у Святошинському.

Його кампанія не була візуально яскравою і апелювала до людей такого ж типажу, як і сам представник Самопомочі – стриманих і освічених. Тим не менш, захопити інші сегменти виборців йому не вдалося, що безсумнівно стане уроком для вже наступної кампанії.

Аналіз голосування киян по районах не тільки показує явні маніпуляції (як у випадку з Єдністю), але і відчутне соціальне розшарування в столиці. Останнє рідко де проявляється, за винятком гумористичних пабліків в соцмережах з іронічними слоганами в дусі "Досить годувати Печерськ".

Однак це ставить перед столичними політсилами нові питання і виклики: як апелювати і до умовного робітничого класу Святошина, печерського бізнесмена та киянина в шостому поколінні з Подолу.

Партії та кандидати використовують узагальнений образ жителя столиці, якому хочеться парків, скверів, хороших послуг ЖКГ і розвиненого транспорту, а то й зовсім орієнтуються на шаблонну бабусю, що чекає низьких тарифів і великих пенсій.

Імідж-кампанії залишаються на білбордах, тоді як реальної роботи з виборцем по суті НЕМАЄ – що вносить свій вклад в ерозію і без того бутафорної демократії в Україні.

У Івана Франка в "революційній" повісті "Борислав сміється" український протоелекторат, робітничий клас нафтовидобувного містечка, намагається боротися за свої права.

У Києві ж поки сміється інший Борислав, святкуючи вихід у другий тур.

Однак відрив від реальності і популістичні загравання (як, наприклад, з "Комсомольською правдою") при небажанні одуматися пророкують йому, як і його конкурентам, втрату ініціативи і протистояння з активними городянами за вплив на столицю.

Леся Шевченко, президент Фундації "Відкрите суспільство"