Результат на рівному місці, або В чому сила будинкових громад?

Цієї суботи разом із шевченківця ми орудували мітлами та граблями у Сирецькому парку біля дитячої залізниці. Хоч я не житель Сирця, але вважаю своїм обов'язком підтримати ініціативу людей, які вийшли суботнього ранку навести лад поблизу своїх домівок.

Більше того, допомогти благій справі сюди приїхали навіть з Троєщини.

До речі, толока тут відбувається вже вдруге за півроку. У квітні, коли приєднався до прибирання Сирецького парку, до мене підійшла жінка зі скаргами про те, що парк брудний і що треба нарешті разом почати його прибирати.

То був тривалий і емоційний монолог про те, що парку не вистачає догляду і що мешканці доволі пасивні, а повноцінної допомоги від влади довго чекати. Моєю відповіддю була пропозиція наступного разу вийти на прибирання вже спільним фронтом.

Готуючись до акції в парку місцеві активісти розклеїли оголошення на будинках, розіслали персональні запрошення. Минулої суботи я так і не побачив людини, яка експресивно доводила, що треба діяти активніше і берегти свою територію.

Громада вийшла прибирати парк

Але я побачив інших людей, які без зайвої метушні, робили спільну роботу. Однією з таких небайдужих є педагог Неллі Миколаївна, яка живе поруч, через дорогу на вулиці Шамрила. Їй 81 рік, але вона знаходить у собі кожного разу сили, бажання, а головне – здоров’я – зробити щось суспільно корисне.

На жаль, для більшості з нас спільна робота і колективне благо – то примарний пріоритет.

Ми завжди будемо знаходити поважні причини і більш важливіші справи, ми будемо проходити з долею нерозуміння повз тих, хто став пліч-о-пліч із сусідами й збирає сміття на тротуарі.

Ми переконливо доводимо: прибирати мають комунальні служби.

Але чи повинні комунальні служби привчати нас та наших дітей до порядку. До того, що пляшки й недопалки після пікніку краще відправити на смітник, а не лишати біля дитячого майданчика. Це робота на колективне благо, яке все ж зачіпає кожного з нас.

Працювати пліч-о-пліч легко і весело

Ще працюючи головою Шевченківського району, я ініціював спільно з шевченківцями відновити зламані сходи на Татарці на вулиці Лук’янівській.

Для багатьох людей відсутність цих сходів була справжньою морокою, адже треба було давати добрий гак, щоб подолати бажаний шлях по схилу, а сходи були шляхом навпростець.

Виявляється, кілька банок фарби, інструменти і небайдужість можуть об’єднати голову району, комунальні служби та районних підприємців.

Лише за останній місяць ми отримали майже дві тисячі заявок на проведення ремонтних робіт у житлових будинках.

Люди просять відремонтувати покрівлі, фасади, сходові клітини тощо. По суті зробити те, що не робилося десятиліттями. Загалом же таких прохань накопичилося десятки тисяч і за кожним з них – конкретне прохання конкретного киянина.

І найголовніша відповідь, яку ми повинні сьогодні озвучити – без самих киян нам не впоратися з цим завданням ані за рік, ані за п’ять років. Тривалий час радянські будні привчали нас до того, що все належить не нам, а державі, що лише вона відповідальна. На практиці ж часто виявлялося, що відповідальних і зовсім не було.

На жаль чи на щастя, ніхто, окрім співвласника житлового будинку, не зацікавлений більше у його ремонті, утепленні та гарній ринковій ціні. Сьогодні люди можуть впливати на те, яким завтра буде їхнє житло.

У нашому місті є низка прикладів, коли утворивши будинкову громаду, люди спільно з ЖЕД (житлово-експлуатаційна дільниця) відремонтували власний під’їзд: вони купили матеріали, а комунальники – виконали роботу. Кошти, які витратила окрема квартира на цей ремонт коливалася в межах кількох сотень гривень.

А найголовніше те, що вклавши свої кошти, люди цінуватимуть та берегтимуть нові стіни, знатимуть, куди пішла кожна копійка.

Звісно, можна й далі жити за принципом: держава повинна зробити. А можна почати самому перетворювати своє житло на краще кращим.

Я не вірю, що комусь із нас байдуже, просто пора навчитися діяти спільно.

Петро Пантелеєв, заступник голови Київської міської державної адміністрації