Чим закінчуються театри

З чого починається театр, здається, знають усі. З вішалки. Це можна розуміти по-різному, але в першу чергу це означає, що в театру є приміщення, де глядачі можуть залишити свій одяг, а значить є і сцена.

Чим закінчується театр?

Закінчуються театри по-різному.

Але не тоді, коли в них не стає вішалки і сцени (хоча грати на вулиці можуть собі дозволити одиниці). І навіть не тоді, коли вони стають непотрібними владі, бо владі театри здебільшого взагалі непотрібні — зайвий баласт для бюджету, неефективне використання майна (не те, що ресторан або ТРЦ).

У 2009 році на мапі Києва зник Театр маріонеток, що став безпритульним після того, як його приміщення на Подолі міська влада продала приватній фірмі (авжеж з умовою зберегти театр!).

У 2012 році втратив велике стаціонарне приміщення славнозвісний Театр на Подолі, який виселили з Гостиного двору перед початком його сумнозвісної реконструкції. Окреме приміщення (за "оригінальним проектом") для Театру на Подолі київська влада будує на Андріївському узвозі, починаючи з 2004 року. Але віз і нині там.

У 2013–2014 роках проблеми почалися в Будинку актора на Ярославовому валу, розташованого в старовинній будівлі. Будівлю позбавили пам’яткоохоронного статусу і передали в руки Департаменту культури, а той надумав розірвати оренду з Будинком актора.

Хоча кожному театралу в Києві відомо, що він є прихистком для багатьох театрів без власної сцени (бо творчим колективам її там надають в оренду за низькими, не ринковими ставками).

Узимку 2015 року в Київраді проголосували за ліквідацію Театру пластичної драми на Печерську як самостійного театру.

Театр пластичної драми на Печерську вирішили ліквідувати як самостійний. Фото надане Театром пластичної драми

Історія з Театром пластичної драми на Печерську дає змогу зрозуміти, чому в столиці України зникають театри, і як міська влада розуміє свою місію управління в культурній сфері.

Ліквідація чи реорганізація?

Київські депутати підтримали проект Департаменту культури КМДА, відповідно до якого останній з київських театрів пантоміми (наприкінці 1980-х їх було більше десяти) приєднується до іншого комунального театру ("Золоті ворота") –  з міркувань економії коштів та ще бозна яких важливих причин.

Чиновники запевняли, що реорганізація театру не означатиме його знищення і гарантували, що унікальний вид мистецтва – пластична драма – розвиватиметься й надалі.

Фото надане Театром пластичної драми.

Минуло чотири місяці і результати незграбного адміністрування не забарилися. Скасовано прем’єру вистави Театру пластичної драми, а на заявлені в афіші спектаклі неможливо купити квитки в театральних касах Києва. Не тому, що вони всі розкуплені, а тому що вони туди просто не надійшли.

"Через бездіяльність нової адміністрації театру прем’єру вистави "Пітер Пен. Загублена казка", призначену на 25 квітня, перенесено на невизначений термін. Вочевидь, новому керівництву не вигідно, щоб ми бачились зі своїм глядачем", - повідомляється на офіційній сторінці театру в Facebook.

В останньому з листів підтримки, які почав отримувати Театр пластичної драми на Печерську від відомих людей і звичайних глядачів, до мера Києва звертається 11-річна Маша, яка так і не дочекалася анонсованої вистави. Дівчинка пропонує Кличку свої гроші.

"Мама каже, що коли в країні війна – грошей на театри не вистачає. Якщо у вас і справді не залишилося коштів для вистави, то я могла б віддавати свої гроші, заощаджені на булочках. Ще так само могли б робити й інші діти і дорослі, які хочуть подивитися "Пітера Пена". Адже в Україні всі люди хочуть допомагати грошима Майдану, Українській Армії, театрам, хворим дітям та всім іншим", - пише Маша.  

Як відомо, віру в сильного і доброго дядю, який може вирішити всі наші проблеми, в Україні плекають не тільки діти, але й досі чимало дорослих.

Хоча, як правило, причиною наших проблем є звичайне нехтування своїми обов’язками чиновників різних рангів і мастей та наша недостатня (або відсутня) реакція на це.

Бо якби кожен на своєму місці якісно робив свою роботу, можливо, і не було б потреби в зборі "заощаджених на булочках грошей" з найрізноманітніших приводів.

Комунальна власність як феодальна власність

Бути комунальним (або державним) театром вигідно і невигідно водночас. З одного боку, це означає, що в творчого колективу є приміщення, стабільна мінімальна зарплатня і таке-сяке фінансування його творчих планів.

З іншого боку, це означає, що будь-якої миті в ці плани може втрутитися чиновник і під приводом "хто платить за дівчину, той її і танцює" ухвалити будь-яке рішення на свій смак.

Хоча в положенні про Департамент культури КМДА чітко написано, що одним із основних його завдань є "забезпечення реалізації прав громадян на свободу творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, забезпечення доступності всіх видів культурних послуг і культурної діяльності для кожного громадянина України".

Тобто Маші та іншим не довелося б писати листів Кличку, якби Департамент культури КМДА просто виконував покладені на нього завдання.

А колективу Театру пластичної драми на Печерську не треба було б оббивати пороги судів, якби чиновники дочитали положення про свій департамент до кінця, адже ще одним їхнім завданням є "захист прав творчих працівників та їх спілок, а також закладів, підприємств і організацій культурно-мистецької сфери, що діють на території міста".

Але, очевидно, новий директор Департаменту культури КМДА Діана Попова уважно читає лише статті про себе, а ще Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, з якого її ім'я оперативно зникло після публікації УП. 

Діана Попова. Фото TabloID

Тепер керівником ресторану (ТОВ "ЕДВАНСМ") при кінноспортивному клубі на Бориспільській трасі в цьому реєстрі значиться уже не Діана Попова (як це було ще взимку), а її сестра, з якою вони і керували цим клубом до переходу Діани Олегівни на нове місце роботи — у КМДА.

На запитання про справи Театру пластичної драми керівник Департаменту культури не знайшла часу відповісти протягом місяця.

Здавалось би, хто як не людина з бізнесу стане ефективним і далекоглядним менеджером і займеться розвитком культури в столиці, керуючись такими поняттями як "інвестиції" та "рентабельність" (а не лише "духовність" і "самобутність").

Але замість допомагати закладам культури, які недостатньо прибутково торгують  культурним продуктом у ринкових умовах (або взагалі не сприймають результат своєї праці як продукт, що треба продавати), керівництво Департаменту культури пішло протореною стежкою скорочень і ліквідації. Більше того, незважаючи на всі заяви про економічні підстави такого рішення, проект реорганізації театру навіть не мав економічного обґрунтування...

Закрити щось легше, ніж розвинути. Хоча серед основних завдань Департаменту культури КМДА є і таке: "пошук, використання й поширення нових організаційно-творчих підходів у діяльності закладів культури і вдосконалення господарського механізму їх діяльності".

Але для чого напружуватися? Комунальна власність –  не приватний ресторан, а громада Києва –  не така вимоглива, як власник чи інвестор.

Худрук з возу, КМДА легше

Театр пластичної драми на Печерську (останній з подібних театрів у Києві і один з двох професійних театрів такого жанру в Україні) став для місцевої влади "слабкою ланкою", щойно з театру пішла худрук і його засновниця Віра Мішньова.

Її звільнення досі використовується як аргумент для виправдання ліквідації театру – за словами чиновників, їй "все одно, що буде з театром". Тобто відхід від справ засновника та ідейного натхненника театру сприйняли не як проблему в розвитку культурного процесу, котру треба вирішити, щоб театр працював далі, а глядачі мали доступ до культурного продукту, а як зелене світло для знищення закладу.

Сама Мішньова прокоментувала своє звільнення так:

"Я пішла, бо щоб працювати, мені потрібна творча атмосфера. У 90-ті роки було фінансово гірше, але ми знаходили кошти, людей, які нас підтримували. Були роки, що в нас по п'ять місяців не було зарплатні, але ми все одно працювали. Втім, театр, звісно, — живий організм, залежний від фінансування".

А в боротьбі своєї театральної трупи за власний театр колишній худрук явно не на боці функціонерів у владі:

"Молодь, яка залишилась у театрі, вирішила боротись – за збереження цього експериментального жанру. Зарплатня в усіх мінімальна, але вони прагнуть і хочуть працювати. Якщо в них є воля, не можна людям не дати шансу. Якщо в них нічого не вийде, то вони підуть і не буде жодних конфліктів, воєн. Це життя, природній процес".

Об'єднання театрів двох різних жанрів вважає неможливим не лише Мішньова, а й фахові театрознавці.

Голова Національної спілки театральних діячів України Лесь Танюк називає неприпустимим закриття театру на догоду певним адміністративним вимогам, коли існує трупа, і в театру є своя публіка.

"У Департаменті культури справді немає зараз додаткових коштів на театри, але тут особливий випадок. Це різножанрові театри — один театр драми, другий театр пластичної драми. Громадськість прекрасно розуміє, що під кожним дахом свої миші. В один віз впрягти не можна коня і трепетну лань, як відомо. Тим більше, якщо театри існуватимуть під одним дахом не на рівних правах, а в підпорядкуванні один в іншого", - вважає Танюк.

Комунальна квартира

Відомий актор і продюсер Тімур Ібраімов, який брав участь у створенні декількох київських театрів, вдається до зрозумілої чиновникам мови цифр, коментуючи ситуацію:

"У мистецтві 1+1 рідко дає 1 чи тим більше 2, частіше за все 0. Завдання міської адміністрації – обслуговувати, а не ухвалювати рішення в театрі. Це нагадує Радянський Союз".

Ібраімов наголошує, що театри, які надумали об'єднати, належать до двох різних, абсолютно непоєднуваних типів: проектний ("Золоті ворота") і колектив однодумців, сформований у театрах, що виросли зі студій 1980-х років.

У "Золотих воротах", які нарешті отримали в розпорядження власне сценічне приміщення (ані театр, ані новий худрук ніколи його не мали), радо вхопилися за таку можливість і запевняють, що не бачать проблеми в спільному існуванні. Худрук "Золотих воріт" Стас Жирков обіцяє нові вистави з запрошеними режисерами-хореографами, але поки що далі обіцянок справа не пішла.

Актори Театру пластичної драми розповідають, що відмовлялися працювати з ним з вересня 2014 року (відтоді, як він прийшов у театр) і погодилися лише, коли їх поставили перед фактом: або звільнення і "вільні хліби", або заява про перехід у "Золоті ворота".

Водночас Окружний адмінсуд Києва вже відкрив провадження за позовом театру, який вимагає визнати розпорядження КМДА про звільнення працівників незаконним.

При цьому для постановки нових вистав пластичної драми не планується залучати режисерів, з якими хотіла би працювати трупа Театру пластичної драми і яких вона вважає здатними розвивати цей напрям.

Хоча ще взимку директор Департаменту культури КМДА Попова в інтерв'ю запевняла, що театр пластичної драми може співпрацювати з режисерами на свій розсуд, у тому числі запрошеними. За її словами, режисер — "це не художній керівник, тут у них є свобода вибору".

"У тому, над чим запросили працювати акторів Театру пластичної драми в "Золотих воротах", від пластичної драми тільки назва. Пластична драма — це не підтанцовка до драматичної дії, це вираження самої драматичної дії через рух і тільки через нього. У нашому театрі ми можемо розповісти історію "Ромео і Джульєтти" або "Маленького принця", не вимовивши жодного слова — через вільний рух, пантоміму і музику. До роботи з нашою акторською трупою так і не запросили жодного режисера, справді здатного розвивати напрям пластичної драми, наприклад, Олексія Скляренка. Взагалі в Україні таких є одиниці", - розповідає актриса театру Тетяна Цапок.

Нові господарі приміщення готові співпрацювати, але не готові слухати і чути. Який результат можливий від такої співпраці?

Фото надане Театром пластичної драми.

Голова комісії Київради з питань культури та туризму Володимир Бондаренко доручив на останньому засіданні комісії звернутися до Департаменту культури КМДА щодо можливості надання різних сценічних майданчиків за рахунок міського майна.

"Рішення департаменту викликає думки про певний суб'єктивний підхід. У творчих колективах це боляче б'є по людях. Не завжди грошима можна виміряти ефективність наших з вами рішень", - визнає він.

І як не крути, але кінцевим ефектом і метою рішень влади має бути не заощадження бюджетних коштів, а задоволення потреб громадян і розвиток держави, у даному випадку – театральних глядачів серед киян та гостей міста і української культури. 

Марина Блудша, для УП.Київ