Не загубити Біличанський ліс, або Історія однієї неправди

Читаючи "одкровення" окремих громадських діячів і у соціальних мережах, і на "Українській правді", згадую без сумніву геніальну фразу Отто фон Бісмарка: "Ніколи люди не брешуть так часто, як під час війни, після риболовлі та напередодні виборів".

Звичайно, владу не шпиняє тільки лінивий. Більше того, владу (і автора, як представника столичної влади) точно є за що шпиняти: 24 години на добу просто не вистачає, аби вирішити всі питання життєдіяльності мегаполісу, особливо у тому стані, в якому нові керівники міста його отримали.

Але давайте розбиратись по суті кожного шпиняння. У травні 2013 року низка фізичних осіб подає судовий позов до Київради про скасування рішення від 8 жовтня 2009 року №362/2431. Представником одного з позивачів є Олександр Дядюк.

2009 року Київрада своїм рішенням передала у приватну власність ОК "ЖБК "ЖИТЛОБУДСЕРВІС" 147,1128 га колишнього військового містечка №136.

Однією з підстав позову, на думку позивачів та їх представників, є факт, що відведена цим рішенням земельна ділянка належить не місту Києву, а … смт. Коцюбинське (!!!).

Мабуть, не було б проблем з такою мотивацією позову, якби земельна ділянка не знаходилась у центрі Біличанського лісу, за який останні роки ведуть боротьбу Київ та Коцюбинське. Цей ліс вже був епіцентром низки скандалів, але нещодавно указом президента його було віднесено до Національного природного парку "Голосіївський".

Але ж позивачі без докорів сумління посилаються на постанову Вищого адмінсуду від 9 жовтня 2012 року, яким суд де-факто узаконив віднесення Біличанського лісу до території Коцюбинського. 

Звичайно, що їх радісно підтримує і Коцюбинська селищна рада, адже більшого "дарунку долі" і очікувати не варто.

Авторів цього меседжа не спантеличило навіть і те, що у далекому 1976 році саме Київська міська рада депутатів трудящих надавала землю військовому містечку. Що Біличанський ліс навіть з огляду на карту є територією Києва. Що, врешті решт, сотні активістів борються за надання цьому лісу статусу і у судах виборюють його належність до території столиці.

І активісти, як безпосередньо, так і через депутатів Київради, починають вимагати у міського голови доручення на визнання Київрадою їх позову. Публічні вимоги озвучували як безпосередньо адвокат Олександр Дядюк, так і депутат Київради Юрій Левченко.

Але ж представник Київради (по факту – головний спеціаліст юридичного управління) просто не наділений за законом повноваженнями визнавати позов. Суд не приймає визнання адміністративного позову відповідачем, якщо ці дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси (стаття 51 КАС України).

У разі ж прийняття Київрадою рішення про відведення земельної ділянки, з моменту отримання держакту на землю або укладання договору оренди, рішення Київради свою дію вичерпує, про що доволі чітко вказав Конституційний Суд України. Для чого тоді кричати? Ну, вибори ж…

Не отримавши бажаного результату, починаються звинувачення у "кришуванні" певних проектів певними людьми. Це звинувачення політичні, звичайно. Але цікавим, перш за все, є сам факт такого заклику з боку людей, які так прагнуть захистити права Києва та киян.

Як вказано раніше – одна із підстав позову – належність землі до смт. Коцюбинське. Тобто, у разі визнання позову, Київрада (представницький орган киян) юридично (!!!) визнає, що земля військового містечка №146 – це смт. Коцюбинське. Уважний читач далі складе цей нехитрий пазл сам. Якщо земля по центру Біличанського лісу – це Коцюбинське, то весь ліс тоді чий?

У мене просте питання, а для чого депутат Київради (!) Юрій Левченко просить суд визнати позов у повному (!) обсязі? Може, панові Левченку просто не розказали всю правду ті, хто його втягнув у цю історію?

Адже обставини, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Цей припис процесуального закону відомий кожному юристу-початківцю.

Логічно, що у разі визнання Києвом позову, Коцюбинське із превеликою радістю підняло б це судове рішення на щит. Більше того, таким судовим рішенням був би покладений початок новому витку "прихватизації" Біличанського лісу.

Проте, за передвиборчим часом ніхто не хоче побачити ці, такі прості і зрозумілі, моменти. То ж для чого ці люди ввійшли у робочу групу, ініційовану мером і затверджену секретарем Київради по захисту (!!!) Біличанського лісу?! Чиї насправді інтереси у цій історії вони захищають?! Питання є, відповідей на них немає.

Час виборів, час кидання голослівними звинуваченнями мине. От тільки юридичні підстави залишаться. І головне – у гонитві за піаром чи бажанням стати відомим не загубити щось більш цінне, більш вартісне. Наприклад, Біличанський ліс, вкрай необхідний Києву та киянам.

Володимир Бондаренко, керівник апарату КМДА