Як треба вибирати мера Києва

На прикладі вибору кандидатури мера Києва бачимо – опозиція прагне позбавити киян права вибору так само, як і влада.

Чому так?

Опозиція – політичний монополіст у столиці. Бар’єри входу на ринок представлення інтересів киян настільки високі, що три загальнонаціональні партії можуть не переживати – у опозиційному полі немає конкурентів, котрі б могли хоч якось тягатися з ними організаційно та фінансово.

Електоральний настрій такий: кого б опозиціонери не призначили кандидатом на мера Києва, він, скоріш за все, виграє.

Навіть та частина громадянської опозиції, котра найбільш скептична стосовно опозиції "реєстрової", змушена буде мовчати на користь узгодженого кандидата. Бо виграш представника влади в столиці буде страшною психологічною травмою.

Висновок – опозиціонери опинилися у такій приємній ситуації, про яку мріяв би кожен правитель-авторитарист: вони можуть директивно ПРИЗНАЧАТИ мера на Київ!

Політична монополія та гарна електоральна погода призводять до колосального розбещення, співмірного з тим, що спостерігаємо у владі. Політичні партії практично не займаються реальною роботою з Києвом, бо "і так проголосують".

Все, що ми бачимо – або низові ініціативи партійців, або імітація.

Якщо порівняти з безоднею проблем киян, або хоча б з тим обсягом роботи, котрий виконують громадські організації, то партій на столичному горизонті не видно.

Дванадцять народних депутатів, обраних по Києву від опозиції, так і не стали колективним представником волі тих, хто їх обрав.

В умовах скасування виборів у Київраду, дії "Батьківщини", "Свободи" та УДАРу мали б бути такими: своїх київських депутатів кинути на захист столиці, посилити їх при потребі організаційними та іншими ресурсами, щоб вони формували легітимний центр управління столицею, працюючи разом, виступали як лідери киян.

Але лише окремі з київських депутатів-мажоритарників проявляють готовність до такої роботи. Усіх інших ні їх формальне "начальство", тобто центральні штаби партій, ні їх власне сумління не підштовхує до системної боротьби за самоврядування у Києві.

Не те що єднання у "тимчасовий уряд" столиці з програмою дій – навіть осмисленої індивідуальної роботи часто геть немає.

Найгірше, втім, навіть не це. Розбещені вимушеною любов’ю киян, у частині виборів кандидатури мера опозиційні партії, здається, конкурують з регіоналами у непрозорості та волюнтаризмі.

За людською логікою, мало б бути так – усі рейтингові опозиціонери, котрі мають достатню відомість у столиці, мали б вільно брати участь у конкурсі на право бути "єдиним та узгодженим". Представляти свої програми, проводити відкриті дебати одне з одним – словом, влаштувати свято демократії.

Чи послабить плюралізм кандидатур на цьому етапі опозицію? Ні, навпаки, посилить. Сам по собі цей процес може бути унікальним для країни шоу, котре приверне увагу, і не тільки киян.

В ході публічної дискусії пройдуть випробування ідеї та особистості. Порівняно з сірими та недалекими кандидатами від влади, нездатними висувати нових сенсів, опозиціонери виглядали б інтелектуальними лідерами.

Взагалі, жодних притомних "проти" для такої ідеї не можна придумати.

Суддями цього конкурсу могли б бути активи партій, а такі є, правда (?), та представники київського громадського руху. Їх реакція могла б принаймні сформувати короткий список з декількох кандидатур, серед котрих опозиція в слушний момент могла б вибрати "єдиного".

Але там, де сектантський авторитаризм, гроші та інтриги – вільного конкурсу не буде. Геть вибори, геть вибір, геть конкуренцію – призначати простіше і вигідніше. "Колективний янукович", схоже, переживе Януковича.

Ігор Луценко, для УП