Як тебе врятувати, Києве мій?
Цілком зрозуміло, що питання збереження київської старовини та архітектурного обличчя міста цікавить дуже невелику аудиторію, у тому числі мало цікавить і самих киян.
Утім, нещодавно оприлюднений новий проект відбудови Стрітенської церкви на Львівській площі міста збурив частину громади та не лишив байдужим нікого, хто цікавиться київським життям.
Як усе було
На своєму нинішньому місці київський храм Стрітення Господнього існував завжди. Першу Стрітенську церкву збудували ще за часів правління Ярослава Мудрого. Утім, тодішня споруда була дерев’яною, тож, цілком очікувано, майбутніх історичних катаклізмів не пережила. "Нову" Стрітенську церкву – також дерев’яну – відбудували на тому самому місці вже у середині 18 століття.
Очевидно, розуміючи ненадійність такого будівельного матеріалу як дерево та бажаючи прислужитися місту, на початку 1850-х рр. баронеса Марія Штейнгель замовила відомому київському архітектору Володимиру Ніколаєву проект кам’яного Стрітенського храму. Ідею було втілено у життя, і 1861 року новий храм відкрив свої двері прихожанам.
Кам’яна Стрітенська церква користувалась значною популярністю тодішньої київської еліти та вважалась чи не найкращим творінням архітектора Ніколаєва серед культових споруд міста.
Вона також привернула значну увагу міської громади у 1924 році, коли стала відомою завдяки чуду самооновлення золотих бань, що стало предметом спеціального розслідування органів НКВС. Зрештою, після перенесення столиці УРСР з Харкова до Києва, Стрітенську церкву, як і більшість храмів тодішнього Києва, підірвали.
З відновленням незалежності України, у 1990-х рр. виникла ідея відбудови (відтворення) Стрітенської церкви. Проект відбудови у тому вигляді, який культова споруда мала на момент руйнування, розробив архітектор Янош Віг, проте держава за останні 10 років, незважаючи на численні обіцянки та спеціальний указ президента, грошей на його реалізацію так і не виділила.
Цікавим в історії церкви останніх років є те, що до останнього часу мова йшла винятково про відтворення будівлі в історичному вигляді. І раптом 4 жовтня 2012 року член містобудівної ради та депутат Київради Олександр Бригинець повідомляє про геть несподіваний поворот в історії з відбудовою. За словами Бригинця, "архітектори і релігійна громада вирішили не використовувати жоден із чотирьох відомих варіантів Стрітенської церкви для її відбудови і розробили новий сучасний проект".
Основними аргументами апологетів нового проекту, що раптово виринув із глибин київських органів влади, є те що, мовляв, церква за свою історію неодноразово перебудовувалась, на Львівській площі Києва "автентичного архітектурного середовища не збереглося", а після запланованої реконструкції площі доречнішим буде "сучасний, модерновий проект" храму.
Утім, ці аргументи влади можна легко заперечити, а саме по собі згадане рішення містобудівної ради, по суті, вкотре ставить перед Києвом та киянами питання збереження культурної спадщини міста, а також питання про напрямки та шляхи розвитку міського простору та архітектурного обличчя міста.
Quo vadis, Києве?
І тут ми вкотре зіштовхуємось із проблемою відсутності бачення розвитку міста. Київ не має власної концепції розвитку, і ніколи її, у повноцінному розумінні, не мав.
Розвиток та забудова міста ведеться хаотично, здебільшого керуючись короткотерміновою політичною доцільністю та одномоментними інтересами бізнесу – без врахування інтересів міської громади, не рахуючись із історичною та культурною спадщиною міста, за відсутності цілісного бачення міського середовища.
Генплан Києва, на який зазвичай у таких питаннях кивають чиновники, вже давно втратив своє значення і виконує лише функцію узаконення корупційних та майнових інтересів зацікавлених сторін.
Реально ми не маємо відповідей на фундаментальні питання: чим є Київ як міське культурне та історичне середовище, які його функції, де він був вчора і де буде завтра. Чи має Київ взагалі виконувати якісь культурні функції? Чи є у нього власне архітектурне обличчя? Чи він має бути лише політичним та діловим центром? А може, Київ має стати потужним промисловим центром, а якщо вам хочеться культури та історії, то, будьте ласкаві, їдьте до Львова, Одеси чи Кам’янця-Подільського.
Відповідей на ці питання немає. А, між тим, лише визначившись із призначенням Києва ми зможемо знайти наступну відповідь – як/на яких принципах нам розбудовувати місто.
Побіжний аналіз досвіду країн Старого Світу у сфері містобудування та ставлення до культурної спадщини дозволяє умовно виділити чотири основні варіанти розвитку міського середовища:
1. Максимальне збереження культурної спадщини. Цим шляхом пішла ціла низка визнаних європейських культурних, мистецьких та туристичних центрів, таких як Прага, Будапешт, Мюнхен, Таллінн, Санкт-Петербург. Цим шляхом рухається і наша вітчизняна перлина – Львів.
У цих містах влада і громада спрямовують зусилля на максимальне збереження або відтворення історико-культурного надбання, самобутності міст, неповторності їх архітектурного обличчя.
Наприклад у Мюнхені, 60% будівель якого було знищено у боях ІІ Світової (ситуація багато у чому гірша, ніж у повоєнному Києві), історичний центр після війни було майже повністю відбудовано у тому вигляді, яке він мав перед руйнуванням.
У Санкт-Петербурзі, історичний центр якого також постраждав і від війни, і від радянських архітекторів, діють жорсткі норми щодо нового будівництва у центральній частині міста: впроваджена система функціонального зонування території, жорстко обмежено поверховість нової забудови, законодавство загалом спрямоване на захист культурної спадщини. Звичайною практикою для центру Петербургу є і відтворення історичної забудови на місці знесених радянських споруд.
2. Збереження культурної спадщини + архітектурні експерименти. Подібна політика у першу чергу характеризує такі міста як Лондон чи Париж. Дбайливо ставлячись до збереження власної культурної спадщини, ці міста дозволяють втілювати у власних історичних центрах новаторські архітектурні рішення, тим самим поєднуючи стару й нову архітектуру.
Утім, варто зауважити, що, по-перше, у таких містах збереглася суцільна історична забудова центральної частини, а, по-друге, сучасні архітектурні проекти перед затвердженням проходять жорстке обговорення компетентних органів міста, "прив’язуються" до загального ландшафту, максимально гармонійно "вписуються" у навколишню забудову.
3. Часткове збереження/відтворення культурної спадщини. Найкраще проілюструвати цей напрямок розвитку можуть Берлін та Варшава. Обидва міста зазнали жахливих руйнувань у роки війни. Варшава була майже стерта з лиця землі, а Берлін спочатку постраждав у ході боїв за столицю Третього Рейху, а згодом взагалі був розірваний на дві частини поміж радянською та західними окупаційними зонами.
Згодом владою обох міст було фрагментарно відтворено історичні центри (окремі втрачені пам’ятки Берліну відбудовуються і сьогодні), проте загалом упродовж останніх 50 років забудова цих столиць велася достатньо хаотично, тож і Берлін і Варшаву об’єднує певна еклектичність архітектурного обличчя та неоднозначна думка громадськості щодо їх зовнішнього вигляду.
4. Відмова від збереження/відтворення культурної спадщини. Класичним прикладом даного шляху є німецький Франкфурт-на-Майні. У роки війни це місто також було практично стерто з лиця землі, а по її закінченні міська влада та громада Франкфурта вирішили не відбудовувати стару зруйновану архітектуру (старе місто Франкфурта було відтворене лише фрагментарно), а фактично почати будівництво міста наново, зробити акцент на сучасній архітектурі, що задовольняла би амбіції фінансового та ділового центру країни.
Зрештою це неординарне для тодішньої Німеччини рішення, все ж, принесло місту більше позитивів, ніж негативів. Франкфурт здобув цілком нове модерне обличчя, помітно виділяється на фоні інших німецьких міст та відомий на всю Європу чи не найбільшою концентрацією хмарочосів на континенті.
Щодо Києва, то місто наразі впевнено, проте без будь-чиєї згоди, прямує шляхом Варшави і ризикує зійти на шлях Франкфурта – без об’єктивних на те причин та, знову ж таки, без чиєїсь на те згоди.
Так вже склалося історично, що Київ ще з часів феодального дроблення Русі був містом, яке підкорювали. Той самий принцип зберігається і в сучасній Україні – кожна нова влада чи нове владне угруповання вважає за необхідне серед першочергових завдань "підкорити" місто своїй волі задля задоволення власних амбіцій та доступу до ресурсів.
До того ж, столичний статус Києва, вже за незалежності України, став справжнім прокляттям міста – вже 20 років триває неоголошена війна мародерів-забудовників та корумпованих чиновників проти культурної спадщини міста. Наразі вже час складати Мартиролог київських пам’яток, втрачених у цій безжальній війні.
За цими війнами цілковито втрачається розуміння того, що Київ є окремим соціально-культурним простором зі своїми цінностями, традиціями, історією. Ми поступово втрачаємо усе цінне, що є у місті. Безкарність одних, цинізм інших і байдужість третіх поволі перетворюють Київ у безликі та низьковартісні Нью-Васюки.
Здавалось би, потрібні термінові дії на захист старого Києва. Утім, цинізм ситуації полягає у тому, що більшість політичних сил столиці так само перетворили "боротьбу за культурну спадщину" на прибутковий бізнес.
Незважаючи на чималі можливості, їхній підхід полягає, як правило, в імітації бурхливої діяльності та вибіркових проектах, покликаних принести політичні дивіденди під час найближчої виборчої кампанії та записати собі в агітаційні буклети горду фразу "Ми боролись..." Проте якісних змін ситуації чи користі для міста це майже не приносить.
З іншого боку маємо спільноту здебільшого заангажованих столичних архітекторів, будь-які суперечки з якими закінчуються, як правило, "коронним" та "заїждженим" аргументом про те, що "Києва як єдиного архітектурного ансамблю після ІІ світової вже не існує".
Насправді це – сакраментальна фраза, оскільки саме нею вже багато років виправдовується винищення усього історичного у місті.
У цій, здається, патовій ситуації видається доцільним, щоб своє вагоме слово нарешті сказала міська громада, особливо корінні її представники, до яких належить і автор цих рядків.
Історичному центру Києва – спецстатус за національним законодавством
Насправді для порятунку старого Києва немає потреби вигадувати якийсь новий особливий рецепт, не потрібно наново винаходити велосипед. Безперечно, коли доходить до необхідності реформ, в Україні дуже полюбляють винаходити велосипеди – це забезпечує зовнішню видимість змін, проте дозволяє уникнути їхньої суті. Утім, захист культурної спадщини не має бути тим самим випадком – наслідки злочинної безгосподарності кияни мають змогу спостерігати майже щодня.
Ми жодним чином не претендуємо на авторство котроїсь із ідей. Більша їх частина – це усього-лише спроба скористатися існуючим європейським та світовим досвідом, а також існуючими на рівні Києва напрацюваннями та ідеями, про які вже не раз говорилося, у тому числі і згаданим паном Бригинцем. Проте чимало води спливло в Дніпрі з часу їх обговорення, тож вважаємо за необхідне актуалізувати обговорення, особливо з огляду на згадані події навколо Стрітенської церкви.
Отож, адекватною відповіддю на необхідність порятунку та збереження історичної та культурної спадщини міста та відтворення втраченої історико-архітектурної спадщини видається виділення історичного центру Києва в окрему особливу адміністративну одиницю – Старокиївський район або Старокиївський округ.
Особливістю такої адміністративної одиниці має бути поєднання функцій заповідника та звичайного району в місті. Керівництво Старокиївським районом – як і будь-яким заповідником – мають здійснювати фахівці: історики, археологи, мистецтвознавці, архітектори.
Утім, це лише форма. Для того, щоб наповнити цю форму змістом необхідно закріпити принципові особливості її функціонування у нормативних актах, причому не місцевого рівня (де чинні норми всіляко обходять, а то й просто закривають на них очі), а національного. Для цього пропонується внести зміни до закону "Про столицю":
- Виділити окремий розділ присвячений захисту культурної спадщини Києва, де зафіксувати існування Старокиївського району та виписати його роль, функції та засади діяльності;
- Розробити та закріпити спеціальні правила господарської діяльності на території історичного центру, що гарантували б збереження існуючої культурної спадщини та відтворення втрачених пам’яток;
- Встановити обмеження поверховості при будівництві нових споруд в історичному центрі;
- Запровадити на території історичного центру спеціальні норми будівельної діяльності орієнтуючись на кращий європейський досвід: історичний центр міста (Старокиївський район) береться під захист в існуючому на даний момент вигляді.
Проте надалі встановлюється заборона на будівництво сучасної архітектури. Встановлюється принцип, за яким у випадку необхідності знесення існуючої історичної будівлі забудовник має відтворити цю будівлю у первісному вигляді.
У випадку знесення радянської або сучасної будівлі, забудовник має відбудувати на цьому місці будівлю, що знаходилася тут історично. У випадку, коли відбудова історичної споруди не є релевантною, забудовнику дозволяється будувати на свій розсуд, проте фасадна частина нової будівлі має відповідати стилю навколишньої історичної забудови;
- Покласти на адміністрацію Старокиївського району зобов’язання розробити програму відтворення втрачених пам’яток центральної частини Києва та стежити за її виконанням та послідовним втіленням у життя.
Зрозуміло, що пропонована концепція наразі є утопією і має примарні шанси на реалізацію, перш за все тому, що ніколи не пройшла би голосування у парламенті – будівельні компанії традиційно мають добре представлене лобі фактично у всіх фракціях Верховної Ради, незалежно від їх політичної орієнтації.
Проте життя вже давно довело – спільний систематичний, бажано скоординований, тиск міської громади, громадських організацій та експертних кіл на органи державної влади є єдиним способом врятувати старий Київ.
Стрітенська церква: альтернатива є!
Повертаючись до нещодавно запропонованого проекту нової Стрітенської церкви, важливо зрозуміти одне: не зважаючи на усі історичні перипетії, не зважаючи на знущання новітніх Геростратів, архітектурний ансамбль у Києві все ж зберігся.
Так, можливо він не є до кінця цілісним, і не є суцільним, адже радянська влада немало попрацювала над тим, аби надати древньому місту більш "пролетарського" вигляду. Проте сам по собі цей факт не має слугувати виправданням подальшому руйнуванню старого Києва, а, навпаки, має стимулювати нас ще дбайливіше, ще ретельніше, ще відповідальніше ставитися до діяльності в історичній частині міста.
Сам по собі запропонований проект храму – чудовий. Це справді цікавий, блискучий та вишуканий зразок культової споруди у стилі хай-тек, що міг би стати родзинкою Києва. Проте помістити його на місце історичного храму в історичній частині міста означає назавжди змінити вигляд Львівської площі, поставити хрест на її архітектурному та історичному середовищі.
Аргумент про те, що такий проект буде доречнішим після реконструкції площі також не зрозумілий. Справді, на самій площі автентичної забудови збереглося дуже мало. Проте Стрітенська церква знаходилась трохи на віддалі – на розі вулиць Великої Житомирської та Стрітенської, лише частково виходячи на Львівську площу фасадною частиною.
На обох прилеглих до місця знаходження храму вулицях домінує стара забудова. Єдині винятки – висотний панельний будинок по вул. Стрітенській та будівля Торгово-промислової палати України (знаходиться на місці церковного цвинтаря), збудовані за радянських часів.
Виникає логічне питання: невже реконструкція Львівської площі передбачає тотальний демонтаж історичної забудови навколишніх вулиць та будівництво повністю нового мікрорайону?
Ідемо далі. Аргумент про неодноразові перебудови храму також не виглядає переконливим. Справді, споруда кілька разів руйнувалась та перебудовувалась, проте хіба не є це її закономірним історичним розвитком?
Вона була знищена під час татаро-монгольської навали, згодом відбудована у дереві, а потім перебудована у камені для більшої довговічності. Цілком логічна еволюція окремо взятої споруди. А от те, що сталося з церквою у 1930-х рр. було вже насильним втручанням у хід речей – загалом стандартна практика радянської влади, а по суті – банальне варварство.
Нарешті, лишається незрозумілим сам принцип постановки питання: чому не можна в історичному центрі Києва відтворити храм у тому вигляді, який він мав на момент руйнування, а чудовий проект у стилі хай-тек реалізувати в одному із спальних районів столиці?
Таким чином було б паралельно досягнуто двох результатів: з одного боку місто здійснило би черговий крок у напрямку збереження та відтворення історичного середовища, а з іншого – вдихнуло би кардинально нове життя у якийсь із віддалених від центру районів, які з часів Союзу, здебільшого, дісталися нам сірими і безликими.
Адже хай-тек церква цілком могла би стати новою оригінальною пам’яткою сучасної архітектури та притягувати туристів і гостей міста. Фактично, усе що потрібно для такого сценарію – це політична воля відповідальних осіб, якої, схоже, й бракує найбільше.
Адже не зрозуміло, чим Київ потенційно гірший за Прагу, Мюнхен, чи той самий Львів? Або чому він має бути гіршим? І чому не можна розвивати місто гармонійно – зберігаючи і дбаючи про старе і створюючи нове – орієнтуючись на кращі світові приклади та стандарти? Тим більше, що стара архітектура, навіть якщо вона відновлена – це не просто стіни і фасади. Це свідки своєї мистецької доби, пам’ять про наше минуле і зв’язок із нашими предками, без якого ми не зможемо рухатися вперед, і який сьогодні нам потрібен чи не найбільше.
 |
Тиміш Мартиненко-Кушлянський