Моя медична пригода

Версія для друку     Додати коментар

13.11.2012  13:39 __ Олександр Івахнюк

Сидів традиційно за компом нікого не чіпав. Раптом закололо у боці. Складалося враження, що зараз щось всередині лусне і настане армагеддон у вигляді операції, наркозу, розрізаного черева і безпомічного лежання у ліжку впродовж місяця, а за гірших обставин… Не хочу навіть думати, що може бути гірше. Хай бог милує… 

Варіанти були такі: дотерпіти до ранку і бігом їхати у клініку, щоб обстежитись та лікуватись за гроші, або ж ризикнути і скористатися наданим Конституцією правом на безкоштовну медицину.

Уявив собі вартість обстеження у приватній клініці і вирішив ризикнути. У "швидкій" мої скарги на біль у животі сприйняли одразу і всерйоз. Бригада приїхала хвилин за 20. Жіночка лікар оглянула мене і зробила висновок, що це ниркова коліка і що нічого у мене не лусне.

Однак запропонувала госпіталізацію в Олександрівську лікарню і повідомила, що вколе мені знеболювальне. З уколом вийшло не відразу. Спочатку лікар, розламуючи ампулу, порізала пальця і мусила надати допомогу собі самій. Краплі лікарської крові ми потім змивали з підлоги. Потім, коли з цією проблемою впоралися, довго шукала вену на руці, спробувала вколоти – не вийшло і запропонувала дати їй другу руку.

Мене це трохи здивувало, оскільки десять років тому я регулярно здавав кров як донор і проблем з пошуком вени не виникало ні тоді, ні зараз, скажімо, при здачі аналізу крові у платній клініці. 

Спроба вколоти знеболювальне у другу руку зрештою вдалася, і мені ще раз запропонували поїхати у лікарню, але я відмовився, бо біль потроху вщухав.

"До ранку дотерплю", - пообіцяв я.

Лікар і фельдшер, заповнивши усі необхідні папери, закликали у разі, як знову виникне проблема, все ж таки викликати "швидку" вдруге і поїхати у лікарню.

До речі, про папери, які доводиться лікарям заповнювати. Ця частина роботи займає у них, мабуть, третину часу проведеного у хворого. Заповнюється анкета з персональними даними людини, до якої викликали "швидку", також хворий повинен поставити свій підпис під заявою з дозволом на обробку своїх персональних даних.

Ще один підпис про те, що від госпіталізації я відмовився.

Заради справедливості варто сказати, що обоє медиків з бригади швидкої були уважними, доброзичливими і спокійними – викликали довіру. Ніщо у їхній поведінці не нагадувало про зарплатню, за яку вони виконують таку складну роботу. Ніщо не вказувало на те, що вони втомилися від  нічних виїздів, що хворих багато, а вони одні. Працювали вони професійно, що приємно дивувало.

Коли дія знеболювального пройшла, і біль відновився я вирішив, що до ранку не дотерплю. Уявлялись страшні картини, як щось лопає у мене всередині... Знову зателефонував у "швидку" і одразу, як бригада прибула – поїхав у лікарню. Повезли у лікарню швидкої допомоги на Братиславській. 

Треба сказати, що раніше я цю лікарню бачив трохи іншою. Працюючи начальником прес-служби у міській адміністрації я бував тут неодноразово, супроводжуючи мера та заступників. У ті часи ми ходили відремонтованими коридорами, заходили у світлі чисті палати і бачили винятково позитивну картинку. Уночі все трошки інакше. Тьмяні коридори, сумнівні аромати,  заплямовані кушетки у кабінетах. 

Ось тендітна лікарка з бригади "швидкої" разом з колегою-фельдшером ведуть п’яного в дим здоровенного бугая від машини до приймального покою, ось двоє п’яниць з розбитими пиками своїм ходом йдуть від карети – вони теж, на жаль, мають право на безкоштовне медичне обслуговування і лікарі мають їх обстежити, перев’язати чи госпіталізувати, у той час як вони продовжують з’ясування стосунків.

Мені довелося чекати не менше півгодини, поки на мене звернули увагу.

Весь цей час я терпів біль і уявляв, як з кожною хвилиною моє становище погіршується і, зрештою, мені доведеться гигнути тут у цьому обшарпаному кабінеті, на цій брудній кушетці.

І перший час ніхто й не помітить, бо біди тут і без мене вистачає. І те, що для мене – надзвичайна ситуація, для лікарів цієї лікарні – буденна картина.

Попри всі ці сумні думки, одна думка промайнула і позитивна – я звернув увагу на те, що лікарі між собою і з пацієнтами спілкуються українською. І пацієнти, які починали говорити російською раптом, дякуючи медикам, теж згадували, що вони українці і переходили на свою рідну мову. Хоча цей момент і був несподівано позитивним, але болю він не зменшував – тому мною керували страх і безпомічність.  

Нарешті до мене підійшла зовсім молода дівчинка – як я потім дізнався студентка – майбутній педіатр. Вона почала лікувальний процес з заповнення бланку історії хвороби, перепитуючи у мене те, що я вже двічі розповів лікарям "швидкої" і що було записано у їхній цидулці, яка лежала перед дівчиною. 

Перемагаючи біль, стримуючи стогони і кректання, я відповідав на її питання про мій вік, місце роботи та інші малоцікаві речі. Наступним етапом став огляд лікарем. Щоб з’ясувати причину болю він робив приблизно те ж,  що і лікарі двох бригад швидкої. 

Потім почався похід по діагностичних кабінетах, під час якого мене супроводжувала дівчина-практикантка. Вона цього дня вперше була на чергуванні і знала про місце розташування того чи іншого кабінету, або ж про порядок дій не більше, ніж я. Тому про все питала у колег. Вони їй поблажливо пояснювали і ми рухались по маршруту.

Усі, хто коли-небудь пробував зробити безкоштовно кардіограму, пройти УЗД, рентген і здати аналізи знають, скільки часу це займає. Інколи на всі ці процедури йде кілька днів. На УЗД навіть у Києві треба записуватись на тиждень уперед.

У лікарні швидкої допомоги серед ночі я всі ці речі пройшов за півгодини, не більше. Причому апаратура, якою мені робили вимірювання, виглядала сучасною, а лікарі – кваліфікованими і уважними до пацієнта. Правда, приміщення були не дуже охайними, а лежаки, на які доводилося лягати, не справляли враження чистих.

Однак результатом усіх цих досліджень було виявлено те, що я даремно злякався. У мене нічого не лусне. То просто пісок йде з нирок – треба трохи потерпіти, менше їсти соленого, гострого, смаженого і взагалі, менше їсти.

Мені пояснили, що обжирайлівка – така ж шкідлива звичка як куріння, алкоголізм чи наркоманія. А їсти увечері – це так само аморально і шкідливо для здоров’я як і вживати ін’єкційні наркотики. У момент, коли вживаєш, ніби добре, але потім від цього важко відучитися і це поступово знищує організм.  

До ранку мене поклали у палату на 5 поверсі лікарні. Медсестра, прочитавши історію і припис лікаря, сказала мені: "Я вам зараз напишу ліки, які вам треба купити, ті що вам приписав лікар. Ви купите, і ми вам поставимо крапельницю".  Біль у мене вже трохи стих і я був готовий до розмов на філософські теми. Питаю:

"То це якби у мене не було грошей, то мені б крапельницю і не поставили б?"

"Поставили б, але з чим… Що там у нас є? Папаверін, Аспірин. А у вас тут ще і знеболювальне, і глюкоза. У нас цього немає…"

Я собі уявив, що це я зараз змушений буду їхати на таксі в якусь аптеку цілодобову у пошуках потрібних для крапельниці препаратів…

На щастя, система тут уже відпрацьована – унизу є аптека, де я все і купив. Нарешті разом з медсестрою підійшов до палати. Двері виявились зачиненими зсередини.

"Дівчата, відчиняйте", - каже медсестра тим, хто за дверима.

Я не розумію: мене що кладуть у жіночу палату? Чому?

Виявилось, палата чоловіча, але жінка там була – це була дружина одного з хворих, якого вночі прооперували – вона якраз спала на ліжку, яке мав зайняти я. На мою вимогу білизну на ліжку поміняли, і я зрештою влігся під крапельницю. 

Лікарі, які оглядали мене зранку провели ті ж маніпуляції, що і їхні колеги до того. Поставили ті ж питання, помацали мій живіт у тих же місцях. Знову відзначив для себе, що говорять вони українською, до пацієнта уважні, доброзичливі.

Можливо, це суб’єктивна оцінка, але я собі думаю так: раз людина вивчила не лише медицину, а й українську мову, отже вона вчилася добре, а значить добре знає свою справу і не нашкодить.  

Ще мене радував той факт, що біль мій пройшов і що підозра на якусь велику неприємність з операційною перспективою відпала. Однак подумки я похвалив себе за те,  що не терпів до ранку. Адже якби я пішов у платну клініку з’ясовувати що у мене боліло – я витратив би щонайменше тисячу гривень тільки на обстеження. Варіант районної поліклініки я навіть не розглядаю – там це може і буде дешевше, але доведеться провести не один день у чергах з усіма наслідками.   

За цими думками поцікавився у сусідів, що їх привело у лікарню. Історія обох пов’язана з невчасним зверненням до лікаря.

Одного привезли з роботи у лікарню швидкої допомоги, оскільки його на роботі скрутило від сильного болю. Лікарі діагностували підозру на грижу і відправили у дільничну поліклініку взяти направлення на операцію.

У дільничній поліклініці на Русанівській набережній хірург авторитетно заявив чоловікові, що ще років 20 йому про грижу згадувати не доведеться і направлення не дав.

А ввечері того ж дня чоловіка забрала "швидка" і вночі його прооперували.

Інший чоловік мав проблему з апендицитом два роки тому. Він у нього луснув. Операція. Нині друга операція – тепер уже грижа, спричинена вчасно не поміченим апендицитом.  

Ще з сумом зранку помітив, що білизна, на якій я спав, хоч і випрана ніби, але уся в плямах. Ліжко далеке від мого уявлення про те, яким має бути лікарняне ліжко. Палата загалом справляє враження убоге і занедбане. Такі компроміси безкоштовної медицини. Зробив кілька висновків з того, що побачив.

Перше: наша безкоштовна медицина влаштовує найбідніших і найбагатших. Для середнього прошарку не годиться. А в Києві якраз більшість – середній прошарок.

Це люди, для яких черги і брудна білизна на лікарняному ліжку неприйнятні, тому вони краще підуть у платну клініку, ніж будуть це терпіти, а багатих (себто високих чиновників, депутатів та їхню челядь) ні у палату з брудною білизною не покладуть, ні медикаменти серед ночі не змусять йти купувати в аптеку.  

При цьому варто сказати, що технічне забезпечення лікарні у спальному районі столиці перебуває на високому рівні. Обстежити серед ночі пересічного пацієнта за півгодини п’ятьма різними способами тут можуть без проблем. 

Другий висновок: не варто терпіти і відкладати похід до лікаря – набагато дорожче це обходиться. Болить – отже щось не так. Треба кликати "швидку", йти у лікарню, поліклініку і так далі. Краще помилитися у своїх підозрах, ніж дотерпіти до операції, а потім безпомічно валятися у брудній лікарняній палаті з мрією про те, що санітарка подасть тобі судно.

І ще один висновок: у нас все таки є достатньо чуйних, доброзичливих професійних україномовних лікарів. 

До цієї категорії я відношу усіх медиків, які зустрілися мені на шляху моєї минулотижневої медичної пригоди. Чомусь я впевнений, що ці люди так ставляться до усіх пацієнтів.

Олександр Івахнюк