Ну як тебе не любити, Києве мій?

Версія для друку     Додати коментар

23.07.2012  12:35 __ Сергій Левитаненко, для УП

"...Олексій Олексійович вважав себе містянином – не урбаністом, а саме містянином. Він не користувався вигодами та можливостями, яке надає людині велике місто, але емоційно та творчо надихався та підживлювався ним.

Усе життя мріяв жити на хуторі – обмежити свій світ, надати йому цілісності та доцільності, позбавити його розхристаності, розкиданості векторів світосприймання, міської культурної та емоційної захаращеності, окреслити кордонами однорідної та зрозумілої матерії.

Але Місто не відпустило його, воно було його живильним середовищем, родючим ланом для сюжетів його творів, його дратівливою, але спокусливою коханкою". Сергій Левитаненко, "Трохи люфту в коридорі долі"

Обожнюю Київ. Майже так само, як Львів, Тернопіль, Дніпропетровськ, – тільки трохи більше.

Можливо, це відбувається через те що всі мої предки по батьківській лінії були киянами. А, може, той самий вічний поклик, викликаний іншими непозбавленостями. Адже:

Чи багато в Україні міст, чиї засновники саме легендарні? Не історичні постаті, а легендарні, як Ромул та Рем?

Чи є в Україні інші міста, куди можна дядькові з повним правом утекти від роботи на городі?

В якому ще українському місті бачили християнського апостола?

Чи є в Україні інше місто, яке б після стількох руйнувань відновлювалось із занепаду, як птах Фенікс? Причому цей Фенікс кожного разу ставав таким відгодованим, що знову чужинці приходять його смажити. Цього разу донецькі.

Де ще в Україні Лівий Берег добровільно підкоряється Правому?

Де ще пам'ятник Дружбі народів нагадує невловиму недосяжну веселку?

Чи є в Україні місто чи регіон, який не претендує на порівняння з кимось? Південна Пальміра чи український Марсель – Одеса; український Відень – Львів; українська Вандея – Крим; українська Венеція – Вилкове; український Чикаго – Донецьк; український Детройт – Харків; український Гданськ – Миколаїв; українська Санта-Барбара – Конча-Заспа...

І тільки Київ самодостатній у своїй своєрідності та красі.

Колись засновник арійської імперії Аватар сидів на київських схилах і казав, що немає більш прекрасного місця на Землі – ну, за сніданком старому Кантові. Але він пішов далі, аж до самої Індії. Його якір мав довгий ланцюг.

Наш ланцюг сягає кордонів України – трохи довший, але то справа майбутнього.

Не плекати якір до блиску, а розширювати Батьківщину до розмірів держави, нині й повсякчас із задоволенням – ось завдання для українця на віки віків.

Для мене нормальна країна починається з того, коли більшість громадян не прагнуть жити в столиці.

Коли столиця перестає бути вітриною держави – на кшталт Азербайджану, Туркменії чи Росії.

Коли апостол Павло йде не в Рим, а в Барі чи Тиверію. Коли провінціал Архімед має змогу реалізовуватись на користь громади країни без столичного промоушену.

Коли пассіонарії Америки не юрмляться у Вашингтоні, а йдуть підкоряти та облаштовувати інфраструктурно переліг заходу країни.

Бо інфраструктурне облаштування країни не має розповсюджуватися за допомогою розширення дачних селищ навколо мегаполісів. Це атавізм феодального принципу облаштування середньовічних міст-фортець із селами навколо них.

Коли культурне життя вирує не тільки в столиці, залишаючи провінції лише попсовий "чьос".

Донецьк та Львів – два полюси української незалежності, кровні брати, уже роблять цю справу, позбавляють український патріотизм нальоту столичної мішури. Вони тягнуть ковдру культурного життя, хліба та видовищ на себе, примушуючи Київ не дрімати.

Але таких полюсів має бути стільки – скільки населених пунктів в Україні.

Хай живуть і квітнуть наші П'ятихатки! Мир – палацам, добробут – хижинам.

Хай не занепадають Малігоновки, Чубовки, Кам'яногірки, Яготини, Оленополі та Христинівки.

Бо містечковий патріотизм, мозаїчність великого незламного, віник із толстовської казки – то головна ментальна ознака Європи.

Того самого Євросоюзу, куди всі ми, начебто, прагнемо?

Хоча я особисто – ні. Бо не полюбляю "груповухи" у будь-якому вигляді та сенсі. Гидую. Радянського Союзу вистачило.

Учитися в інших кращому можна й без тісних обіймів. У тісних обіймах тільки душити одне одного зручно.

Та й роль бідного жебракуватого родича – а іншої для нас у Європі та всіх її структурах зараз бути не може, – мені не подобається.

Мене влаштує українська Україна, із Києвом на чолі.

Докладемо зусиль, браття.

Сергій Левитаненко, спеціально для УП