Навіщо Києву столиця?

Версія для друку     Додати коментар

01.06.2012  10:51 __ Ігор Лубківський

Не вперше столиця в облозі. Але останнім часом вона стала програвати цю битву уже на всіх фронтах. Причина цього проста – той чи інший політик, потрапивши в Київ, намагається облаштуватися тут всерйоз і надовго. І небідно.

А тому потрібною йому стає не тільки дармова квартира, але й зайва земелька – для себе, для ведення бізнесу, для спекуляції нею.

Хтось обмежується депутатськими пільгами, хтось прагне стати депутатом Київради, щоб ділити цю саму землю, а хтось захоплює ціле Межигір’я чи Андріївський узвіз.

Усе залежно від можливостей – кому що дано і кому що дозволено. Але факт залишається фактом – в переважній більшості роблять це "прийдешні моголи", жоден з яких після складання своїх депутатських, урядових чи прокурорських повноважень назад, в свій депресивний регіон, повертатися вже не хоче.

Невідомо, правда, чи краще б керували столицею корінні кияни, але, напевно, хоч якесь уявлення про те, "що таке погано і що таке добре" у них мало б бути. Тож навряд чи без здригання серця вони стали б руйнувати Андріївський узвіз чи зазіхати на історичний будинок на Контрактовій площі.

Чому так, що буде далі і як цього уникнути?

Історію Києва не раз повторювали інші столиці. Усюди, де найбільше в країні місто виконує роль столиці, це призводить переважно лише до того, що воно: починає висмоктувати людей і ресурси з усіх регіонів, знекровлюючи їх; само починає знемагати від перенаселення, від нестримного натиску грошей, від притоку прокурорів і чиновників, політиків і бізнесменів.

А в наших умовах це обтяжується двома додатковими проблемами. Перша з них полягає в тому, що Україна – не Польща і не Германія. Ми звикли саме до такого азіатського способу правління, де є багата столиця і бідні провінції, де все управляється з єдиного центру. А часто – й однією людиною.

Усі питання в нас вирішуються саме таким чином. Спершу всі ресурси і кошти відкачуються у столицю, а вже потім частково повертаються назад.

Тому в нас вигідніше бути ближчим до цього процесу – до влади, до грошей, до процесу прийняття законів і постанов Кабміну.

В умовах більш демократичного правління, як у Європі чи США, цього немає – там значна роль відведена місцевому самоврядуванню. А тому столиця часто не відіграє аж настільки значимої ролі.

Тому й людина, яка прагне зробити кар’єру політика, теж може здійснити це і не прагнучи до столиці. Як-от у Франції, де бути мером Ліона не менш престижно, ніж міністром уряду.

Інша проблема – у тому, що довго будучи колонією Росії, ми маємо постійні конфлікти з нею на ідеологічному ґрунті, в боротьбі за історичну спадщину.

Схожі проблеми переживав в свій час Казахстан. Пам’ятаєте висловлювання Жириновського з цього приводу?

– Да что такое Алма-Ата? Это же поселок "Верный", основанный русскими!

Але всі ці розмови припинилися одразу ж після того, як казахи перенесли столицю в інше місто. Аналогічно можна було б спробувати вирішити й наші проблеми, звільнивши Київ від столиці.

Таке перенесення столиці в якесь невелике існуюче або спеціально збудоване для цього місто, розташоване ближче до сходу країни, зняло б проблему не тільки надмірної централізації, але й світоглядного розколу країни.

На цю роль, наприклад, можна було б запропонувати Полтаву – розташована по ту сторону Дніпра, вона все ще залишається україномовним містом.

От тільки навряд чи це можливо – надто вже далеко й незручно добиратися до неї з інших регіонів країни, в ній немає необхідних будівель, засобів зв’язку та усієї іншої інфраструктури.

А збудувати нову столицю "з нуля", як це зробили в Казахстані, теж не можемо – ми не маємо для цього аж стільки зайвих "нафтодоларів".

На вихід, панове, на вихід!

Якщо неможливо перенести всю столицю, то можна хоча б частково це зробити. Адже основні проблеми для нормального життя киян створюють фактично всього два органи влади: Адміністрація Президента і Верховна Рада. От їх і варто в першу чергу винести за межі міста.

Найкраще – десь на південь області, в місто з дешевою (поки що) землею і хорошим сполученням. Наприклад –  в Білу Церкву чи Фастів. Тоді вже депутати не прагнутимуть будь-якою ціною залишитися в Києві.

Чи в усякому разі – не матимуть можливості зробити це за рахунок державних коштів. А для виконання своїх обов’язків достатньо збудувати для них якісь гуртожитки, місце в яких має надаватися їм лише на строк їхніх повноважень.

Такий варіант часткового винесення деяких органів державної влади за межі Києва тим більш прийнятний, що повністю перенести всі міністерства і відомства напевно й неможливо, і нереально. Та й немає в цьому сенсу – адже в них працюють все ті ж кияни.

А ось з цими двома установами подібних проблем майже не виникає. Тим більше що комфортне сполучення нової столиці з Києвом достатньо легко можна забезпечити запуском швидкісного поїзда – їх в нас і так вже забагато.

Та й проблему масових акцій протесту, на що люд має своє законне право, це теж знімає – влада вже не матиме причин для їхньої заборони під приводом того, що це перешкоджає життю звичайних киян.

Відповідні площі і сквери для проведення акцій громадян мають бути закладені ще в момент будівництва нових приміщень парламенту і адміністрації президента.

Додатково можна зробити ці приміщення максимально прозорими в буквальному сенсі цього слова, як-от приміщення МВС – у Грузії.

Цікавою виглядає також ідея рознести в просторі ті органи державної влади, безпосередня взаємодія між якими небажана, оскільки вони мають бути незалежними одні від інших.

Наприклад винести куди подалі від Адміністрації президента та Верховної Ради маріонетковий зараз Конституційний суд. А можливо – й Верховний суд та Генеральну прокуратуру, тим більше що від них обох Київ теж вже потерпає.

Ці органи влади можна винести навіть за межі Київської області – ну скажімо Конституційний суд у Харків чи в ту ж Полтаву, а Верховний та прокуратуру – у Вінницю чи Хмельницький.

Децентралізація влади також гарантується одночасним збільшенням ролі місцевого самоврядування. Пряма виборність голів облрад і передача їм частини повноважень разом з забезпеченням цих повноважень фінансовими ресурсами значно б збільшила вагу цієї посади.

А тому – теж би розвантажила столицю.

Ну і нарешті – слід звернути увагу й на функції парламенту, який в нас давно вже виконує якусь дивну, спотворену роль. У радянські часи ми звикли, що для того, щоб правити державою, ніяких особливих знань чи вмінь не треба.

Походить таке бачення з уявлень про державу, як про представницьку демократію. Тоді так, керувати нею мали б представники різних верств населення і різних професій. От тільки наша демократія давно вже не представницька.

Тепер вона представляє лише один клас – клас багатіїв. Проте проста заміна теперішніх депутатів іншими, "правильними", нічого не дасть. Похибка в іншому – в тому, що депутати самі обирають шляхи розвитку держави і методи їх досягнення, але й самі ж себе потім контролюють.

Так не має бути – не може ніхто сам себе контролювати. Тому ці функції слід рознести між різними палатами і депутатами.

Представницька палата має оновлюватися кожні два роки, складатися з делегатів від різних регіонів, які реально там проживають (а можна ввести ще й майновий ценз, верхню межу заможності) і має здійснювати контрольні функції – наглядати за використанням державних коштів, призначати зарплату наступному складу парламенту, оголошувати в разі потреби дострокові вибори.

Інша палати має виконувати приблизно ті ж функції, що й теперішній парламент – визначати напрямок майбутнього розвитку держави і назначати для цього своїх менеджерів – чиновників Кабміну та інших управлінців.

Ось саме цю, другу палату й треба передусім винести за межі Києва. Звільнене ж приміщення Верховної ради можна віддати під музей історії УРСР (тоталітаризму) чи використовувати для проведення громадських слухань чи спільних засідань обох палат парламенту, урочистих та інавгураційних засідань, тощо.

Тоді, можливо, і столиця хоча б частково відродилася, і влада б більш коректно запрацювала – без кумівства, посиденьок у саунах і п’яних застіль до ранку.

Ігор Лубківський