Подорож у Пирогів: щоб сонце душу пройняло!

Буває у житті так, що ти в офісі мусиш сидіти цілий день – а на вулиці чудова сонячна погода. Тоді думаєш: "Ну чому сьогодні не вихідний, чому я не в лісі, чи у парку, а нидію тут біля компютера?"

Однак, нинішня осінь уже подарувала нам кілька сонячних вихідних, які просто виганяють людей на природу – подалі від шуму, офісів, бетонних покручів і базарів – щоб насолодитися свіжим повітрям, щоб сонце душу пройняло і цього сонячного настрою вистачило до наступного такого походу. 

Саме у цей момент виникає питання куди піти, щоб було комфортно, вистачило грошей на позитивний відпочинок, і ніхто його не зіпсував ні по дорозі, ні на місці?

На щастя, у Києві чимало місць, які підходять для злиття з природою і передбачають при цьому зручний трансфер та певні ознаки цивілізації на місці. Одним з таких приємних куточків є музей архітектури і побуту у Пирогові. 

Осіннім сонячним вихідним варто вибратись у ті краї, бо небачена краса у будь-яку пору року, восени, все ж особлива. Середовище, у яке потрапляєш, надихає на творчість, на рух вперед, змушує хоча б на годинку забути про усі неприємності світу і радіти сонцю, що малює своїм промінням чудернацькі картини на опалому листі. 

Однак, для того, щоб отримати заряд позитиву, треба все-таки трохи попрацювати, бо є шанс по дорозі наштовхнутися на перешкоди, які знищать відчуття свята і повернуть до реальності.  

Отже, до музею найкраще їхати на таксі. Чому? Тому що людину, яка приїде на власному автомобілі зупинять метрів за 300 від входу і вимагатимуть гроші за проїзд далі і за паркування, натомість таксиста пропускають і так.

Більше того, на цьому місці можуть стояти справжні паркувальники від "Київтранспарксервісу", а можуть бути і  фальшиві. Минулого тижня знайомі віддали по 10 гривень "паркувальникам", які скерували їх паркуватися у ліс десь за півкілометра від входу. Там стояло ще з десяток автомобілів.

Помісивши болото під час виходу з тієї "парковки" знайомі пішли у бік входу, де побачили справжніх паркувальників, які дивувалися, чому до них ніхто не їде.

Це якісь дуже розумні молоді люди вирішили заробити трохи грошей, що успішно і втілили у життя. У десятка автовласників не виникло думки, що безглузда вимога паркуватися у лісі на болоті – незаконна. До всього звикли.

Отож,  на таксі можна доїхати без проблем до самого входу. Є звичайно ще варіант – маршрутка №172, що йде від Ленінградської площі, проїздить  станції метро "Дружби народів", "Либідська", "Деміївська". Але її зовнішній вигляд (див фото), не дуже зрозумілий графік роботи, а також екстремальна манера їзди водія (стосується будь-якої київської маршрутки) можуть стати на заваді гарному настрою.

Для велосипедистів шлях через центральний вхід у музей закритий. Чому – незрозуміло. Жіночка, яка піднята трубку за телефоном музею 526-24-16, пояснила: "Ні, не можна з велосипедами, оскільки у нас немає велосипедних доріжок…".

А на зауваження, що до музею їздять автомобілі, наголосила, що то робиться "з дозволу дирекції": "Люди платять і заїжджають".

Отож для велосипедистів немає іншого виходу, як скористатися нелегальною хвірткою, якою можна заїхати на територію безкоштовно. Годиться вона для автомобілістів (можна припаркувати авто поряд, походити по музею і поїхати собі) і велосипедистів (можна заїхати, побродити, але краще велосипед вести, а не їхати на ньому, бо охоронці вчепляться і матимуть законне право.

Інструкція дивна, але вона є: "З велосипедами не можна".

Під’їзд  до безкоштовної хвіртки – з вулиці Червонопрапорної. Але, якщо ви не велосипедист, то не варто йти через цю хвіртку. Бо цей шлях – не для цивілізованих людей.

Думаю, що кожна цивілізована людина розуміє, що музей потребує коштів для того, щоб залишатися музеєм, а отже зекономлені вами 20 гривень  мулятимуть вам потім все життя. Особливо у тому випадку, коли бетонні монстри почнуть наступати на музей.

Музей починає працювати з 10.00 і завершує робочий день о 18.00, про що сповіщає заборонна табличка. Загалом, слово "Заборонено" трапляється під час подорожі багато разів. Крім того, слово "Заборонено" світиться на похмурих обличчях білетерів і охоронців, які зустрічають гостей на вході у такий романтичний музей.  Біля каси постійна  черга людей з 40 і  простояти доведеться щонайменше хвилин 10. Але, нічого не вдієш.

На моє запитання, чому так повільно продаються квитки, відповідь була геніальна: "Бо так працює касир".

Можливо, така манера спілкування була спровокована попередньою дискусією з учасниками весільної церемонії (люди заплатили за прохід на територію, як весільна церемонія і не дуже розуміли, чому їм ще треба купувати дозволи на фотографування – 15 гривень з носа), чи то тут така традиція спілкування з туристами.

Але, якщо приготуватися до усіх цих суворих облич на вході, похмурих білетерів і заборонних табличок – ви втримаєте ваш гарний настрій до моменту, коли втрапите всередину і розчинитесь у красі…

Це справді неймовірно!!! Ліворуч від входу доріжка, якою туристи, як правило, не ходять. Повертаєте туди і ви – у полоні красуні-осені. Листя падає, дерева шумлять, ви йдете у цій красі і забуваєте про усе на світі: тільки ви, осінь і найдорожча для вас людина (прогулянка на самоті не гарантує тих же відчуттів, тому… )

Одразу ж у вас виникає бажання фотографувати. Це бажання можна втілити у життя або ж за допомогою телефонних чи планшетних камер, тоді не потрібно платити 15 гривень за дозвіл на фотографування, або ж сплатити вказану суму і користуватися фото та відеокамерами без обмежень. 

Відсутність такого дозволу і наявність фотоапарата призведе до бурхливої дискусії з охоронцями та білетерами, оскільки ввічливо говорити з туристами вони явно ще не навчилися. Принаймні я таких навичок у цих людей не помітив за ті 20 хвилин, що спостерігав за ними, стоячи у черзі за квитками. 

З цікавинок ранкового відвідування музею – служба у дерев’яній церкві.  Біля церкви стояли з десяток автомобілів. Якщо згадати, що вартість заїзду автомобіля у музей – більше 200 гривень, можна порадіти за прибутки музею.

Однак виникає питання – чому автомобілем можна, принаймні за гроші, а з велосипедом не можна ніяк взагалі!

Про автентичність і красу експонатів писати не буду – все видно на фото, та й написано про це чимало. Напишу про інфраструктурні особливості.  На центральній алеї поряд з ярмарковою площею для чогось стоїть ряд тимчасових туалетів і тут же поряд ще довший ряд смітників. Виникає питання: хто обирав місце? Невже на території музею немає іншого місця для цих об’єктів і вони повинні стояти так, щоб якомога частіше потрапляти у кадр? Чому у такому музеї за стільки років не зробили стаціонарної вбиральні?

Отже, щоб не виникало цих питань, треба на ярмаркову площу заходити з протилежного від туалетів боку.

Ще одна неприємна несподіванка – єдиний більш-менш пристойний заклад громадського харчування на території музею – "Кулішна" відкривається о 13 годині.

"У нас група, вибачте", - повідомила дівчина за барною стійкою.  Вона погоджувалась дати нам каву в одноразові стаканчики з собою, однак не дозволила посидіти у їхній кав’ярні, хоча там було порожньо.

На вулиці торгували "з колін" кавою та чаєм, однак моє уявлення про цивілізацію не корелюється з таким "сервісом", тож підкріпитися ми вирішили за межами музею. 

Ще варто сказати про електрокар, яким пропонують об’їхати музей за 50 гривень для дорослого і 25 для дитини. Він, звичайно, не заїде скрізь, але дасть змогу чимало побачити, адже музей великий і весь його обійти просто нереально за один раз.

Отож, якщо відповідно налаштуватись і сприймати чергу біля каси, похмурих білетерів, смердючі туалети, зачинений ресторан і все інше не як проблему, а як сучасні експонати музею архітектури і побуту(щоб була можливість порівняти минуле з теперішнім)  –  маєте шанс чудово відпочити.

Адже природа у цьому місці дає відвідувачу неймовірний заряд енергії, позитиву, радості.  

Усі, кому здається, що вони і у вихідний повинні бути на посту біля комп’ютера, хто навіть по суботах і неділях чекає важливого мейла чи смс-ки і засинає з телефоном у руці в очікуванні дзвінка від шефа, усі, кому здається, що офіс без них, як без рук, а отже треба обкластися гаджетами і лупити по клавіатурі інструкції підлеглим – усі гайда у Пирогів.

Там навіть вам стане зрозуміло, що життя є і поза екраном вашого комп’ютера і це життя ПРЕКРАСНЕ!!!    

Олександр Івахнюк