Як б’ють на київському Монмартрі
До того, як Миколу Марусика кинули на холодну і мокру бруківку Андріївського, до того, як БМВ Х6 поїхав просто на людей, розштовхнувши їх, і отримав у кришку багажнику удар дерев’яною табуреткою, до того, як буряковий салат не покрив лобове скло "Октавії", до того, як над Києвом почалася гроза – так, ось, до того на Андріївському панувало свято. Тихе і сонячне. Небеса струменіли на землю, з динаміків звучали арії, художники малювали на мольбертах, дітям читали казки, сидячи на карематах просто на вулиці. Свято називалось "Пікнік на узбіччі".
Андріївський узвіз – це більше, ніж вулиця; ним струменить щось, що кличе закоханих, і просить закохуватись. Андріївський має бути до людини таким же приязним, як її власна домівка – з тою різницею, що це домівка на тисячу, на десять тисяч приязних одне до одного людей.
Але зараз Андріївський у полоні.
 |
Надто багато комерції і комерсантів, надто мало мистецтва і митців. А більше всього – автомобілі, рухаються і стоять, пилять, гримлять і тхнуть присадками. Там, де на голові у людей ці їх залізні повелителі, не може бути романтики і затишку, може бути лише буденність – а чи не вдосталь буденності скрізь?
Створити для небуденності простір, дати грунт для натхнення – ось була мета Пікніку на Узбіччі.
 |
Ідея проста – прийти до себе, у громадський простір Андріївського (він же пішохідний, еге ж?), сісти просто неба і малювати.
 |
| Фото www.facebook.com/rostyslav.panichev |
Тим більше, наступного дня був день художника, за прогнозами вщент дощовий, того свято вирішили відзначити авансом.
Просто сісти і малювати – це вдалося. Якби не остання мабуть цього року гроза, яка відділила бабине літо од осені.
Посеред Узвозу є місце – там з обох сторін знак 3.21, тобто "цеглина". Якщо сісти під ним, то, за Правилами дорожнього руху, ніхто на тебе не має права їхати (сумний сміх).
 |
Чи не останнє літнє сонце відганяло від малювальників усе лихе – практично жодна з машин, що намагалися порушити правила і в’їхати під "цеглину", не стала тоді причиною конфлікту.
Зазвичай розмови з водіями зводились до пояснень прописних істин, що під знак "цеглину" не можна їхати, навіть якщо:
- ви таксист
- ви живете за рогом
- ви тут працюєте
- дуже треба
- у вас сьогодні весілля і ззаду 4 машини весільного кортежу
- ну дуже треба
- …
- і ще 100 причин, окрім – ви є швидка допомога, пожежна або міліція під час виконання термінової місії.
Пустили лише одне таксі, яке прирівняли до швидкої – пасажир клявся, що хоче проїхати туди й назад, щоб вивезти в лікарню людину, котрій стало зле.
Коли таксі проїхало, у учасників акції виявися несподіваний, але суворий прихильник – якийсь дядечко, що тихо торгував сувенірами неподалік, кинувся з криками "Чого ти його пустив? Скільки він тобі заплатив!?".
Віру в людей пасажир не похитнув – коли він повертався назад, у машині дійсно сиділа напівпритомна жінка. Але сталося чудо – таксі зламалося, коли під’їхало до Пікніку на Узбіччі, видно, через його радикально пішохідні вібрації.
Довелося одому із учасників акції своєю машиною везти хвору і її супутника.
Ідилія закінчилася разом з хорошою погодою. Пішов дощ, мольберти та етюдні альбоми довелось ховати, каремати зараз перемістилися з нижніх точок на голови і стали імпровізованими парасолями. Потроху чисельність танула.
Водії почали траплятися похмурі і злі. Одна – як вона казала – місцева жителька – демонстративно тиснула на художний люд своєю новенькою "Октавією", і просунулася на декілька метрів. Оскільки далі справа не йшла, жіночка викликала міліціонерів. Приїхали два правоохоронці і приречено приймали заяви обох сторін – "художники" теж скаржились на порушення ПДД.
Один із міліціонерів підсів у "Октавію". І вже відомий сувенірний дядечка підійшов до "Октавії" з пластиковою тарілкою, наповненою – ні, не народним гнівом – буряком з майонезом. Таріль дядечко припечатав на лобове скло чеської автівки, і з достоїнством, без поспіху залишив поле бою. Міліціонер, що сприйняв буряковий залп як особисту образу, погнався за дядечком, але, мабуть, по дорозі усвідомив весь комізм ситуації і повернувся сам.
Сміялись усі.
Заявники дописували останні заяви, підписанти підписувалися, міліціонери вже смакували близьке повернення в рідне РУВС (ох, яка ж це нудна річ – заяви!), аж раптом двері пекла розверзлися і звідти прямо на "художників" посунув БМВ Х6 номер АА 3303 НО.
Його акулячого кольору тіло на мить завмерло перед строєм активістів. Не у ваганні, а щоб краще розгледіти цих істот, слабких перед його двома тонами сталі. І далі – газ, автомобіль в’їхав під "цеглину" і увійшов як ніж у масло в активістів, розкидавши їх – на щастя, цілих – на всі боки.
Вслід полетіли прокльони і дерев’яна табуретка.
Міліціонери стали тривожно дзвонити кудись, питаючи у оточуючих номер пекельного кросовера.
І вони, і учасники розуміли, що кінець ще не скоро, і треба писати ще одну заяву – на злісне порушення ПДД.
Але виявилось, що це був надто оптимістичний прогноз. За пару хвилин вдарив грім.
Якийсь лисуватий міцний чолов’яга раптово, мовчки і гнівно потягнув автора вниз по узвозу. "Щас ти заплатиш за машину!" – пояснив він. Йому допомагав шофер БМВ, що пішов у бій вже у пішому строю.
Міліція, негайно за вимогою цих розгніваних чоловіків "затримала" автора – потягнула в машину і закрила його там. Мабуть, хотіли як краще, через "арешт" вичерпати інцидент, але вийшло навпаки.
"Беемвісти", отримавши оперативний простір, взялись за Миколу Марусика. Один крутив за шию, а другий обробляв "розпальцоьовкою".
Шию Марусика кинулись визволяти, і декілька секунд посеред Андрієвського борюкалося саме з собою чудернацьке переплетіння тулубів, рук та ніг. Марусик виконував роль каната для перетягування. Врешті, перемогла команда БМВ – Миколу трохи потовкли і кинули на землю.
Автор, поки виборсався з міліцейської машини, прибув на місце тоді, коли голова "Мистецької платформи" вже розпочав свій недовгий політ вулицею Булгакова. Після цього автора знову превентивно "арештували", тому він достеменно не бачив, чому міліціонери не затримали агресорів.
"Швидка", на щастя, потім констатувала у Марусика відсутність струсу мозку, лише шоковий стан, подряпини та синці.
У зв’язку з цим питання – хто вкрав шлагбаум, що тривалий час перекривав Узвіз? Чого цю нещасну вулицю позбавили цього останнього, половинчастого захисту? Чому не поставити шлагбауми на в’їзді і виїзді, як радить здоровий глузд?
 |
Ігор Луценко