Концесія у ЖКГ. Без права на помилку

Версія для друку     Додати коментар

09.06.2011  09:35 __ Олена Овраменко

З осені минулого року влада в Україні переймається питаннями концесії. У жовтні 2010 року був прийнятий довгоочікуваний закон "Про особливості передачі в оренду або концесію об'єктів централізованого водо-, теплопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності". 

А вже 4 квітня 2011 року Кабінет міністрів своєю Постановою розширив список концесійних об'єктів. Так, крім активів "Укравтодору", вітроенергетики і пам'ятників архітектури до них були додані вугледобувні підприємства та підприємства ЖКГ.

У травні, в Києві відбулася без перебільшення одна з найбільш гучних концесійних угод за всю історію сучасної України: "Київенерго" було передано в концесію.

Ця подія знову пробудила інтерес у суспільстві до теми концесії і стала об'єктом гострого обговорення, а в більшості випадків і засудження, серед журналістів, політиків та експертів.

Учасники дискусії розділилися на два табори: тих, хто вважає передачу об'єктів в концесію, в цілому, адекватним кроком і єдиним можливим рішенням  ситуації, що склалася з ЖКГ, і тих, хто в цьому рішенні бачить ознаки комунального апокаліпсису і завуальованої приватизації.

Щоб зрозуміти, що ж дійсно несе в собі концесія, в чому її загроза або навпаки панацея, пропоную розібратися в її суті, передумовах і "гострих кутах". Без зайвих емоцій, політичних маніпуляцій чи гасел.

УСПІХ КОНЦЕСІЇ ЗАКОРДОНОМ

Концесія, як один з видів державно-приватного партнерства (нині модного терміну серед вітчизняних політиків), ефективно застосовується у міжнародній практиці більше сотні років. 

Світовий банк наводить такі цифри: у країнах, що розвиваються на частку концесій припадає близько 70% контрактів, які держава укладає у сфері транспортної інфраструктури, включаючи залізничні й автомобільні дороги, морські порти і аеропорти.

На сьогоднішній день концесія успішно діє в багатьох країнах по всьому світу, серед лідерів можна назвати Францію, Німеччину, Великобританію, Італію та США.

Наприклад, у сучасній Франції сьогодні вся система газопостачання та комунального обслуговування працює на концесійному механізмі. У Буенос-Айресі до залучення бізнесу тільки 70% населення Буенос-Айреса мали доступ до послуг центрального водопостачання і тільки 58% до послуг каналізації. У результаті ж передачі системи водопостачання в концесію значно зменшилися тарифи, виробництво питної води збільшилося на 39%, мережі водопостачання були розширені на 27%, а каналізаційні - на 19%, оплата рахунків склала більше 90% (до концесії - менше 80%).

Була успішно проведена концесія водопостачання та водовідведення і в Єревані. Ситуація з водопостачанням в цьому місті на 2000 рік була критичною, зношеність основних фондів становила 60%, а оплата рахунків - 12%. У результаті спільної роботи приватного оператора й міста було досягнуто збільшення тривалості і посилення надійності водопостачання Єревану, а рівень оплати рахунків підвищився до 98%.

І таких прикладів можна наводити безліч, але всі вони демонструють важливу тенденцію: досягнення успішних результатів концесійних угод було досить тривалим процесом, а початковий етап їх дії часто не приносив жодних видимих ​​результатів, що загострювало недовіру до концесіонера у суспільстві. 

Але кінцеві позитивні результати безсумнівно говорять про ефективність і необхідність її використання для підвищення рівня життя населення міста і збільшення прибутковості об'єкта/галузі.

НАЦІОНАЛЬНА СПЕЦИФІКА КОНЦЕСІЇ

Отже, світовий досвід демонструє, що модель концесія здатна бути ефективною не тільки в інфраструктурних проектах, а й особливо в сфері ЖКГ. Але, як ми всі розуміємо, нікуди не дітися від "національної специфіки", яка в Україні часом здатна деформувати до невпізнання будь-яку іноземну бізнес-модель. 

На даний момент розвитку концесії в Україні загрожує чимало "підводних каменів", навіть з урахуванням "відкоригованого" за останній рік законодавства.

1. Згідно з законом "Про особливості передачі в оренду або концесію об'єктів централізованого водо-, теплопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності" (Закон про концесію), передбачається можливість регулювання тарифів ЖКГ концесіонером, оскільки умови встановлення і зміни цін на надані послуги є істотною умовою договору між концесіонером і органом місцевого самоврядування.

У підсумку, існує небезпека, що тарифи на ЖКГ, які й без концесії галопують в бік зростання, можуть стати непідйомною ношею для жителів українських міст.

Хоча, в ідеалі концесіонер повинен заробляти не за рахунок простого підвищення тарифів на свої послуги, а за рахунок забезпечення зменшення енерговитрат на шляху від виробника до споживача.

Для того, щоб не допустити чергового витка тарифного хаосу, стає актуальною як ніколи нинішня ініціатива - створити єдиний національний орган з регулювання житлово-комунальних тарифів.

2. Термін дії концесійного договору в Україні становить від 3 до 50 років, при тому як в інших країнах, що ефективно використовують концесію (а їх налічується близько 37 по всьому світу) терміни концесії встановлені до 15-25 років. Інакше це не концесія, а підміна понять, при якій нівелюється сама суть концесії.

3. Закон про концесії передбачає, що передача об'єкта у концесію повинна здійснюватися за результатами конкурсу. У той же час необхідно відзначити, що стаття 6 цього закону допускає можливість укладання концесійного договору і в тому випадку, якщо на участь у конкурсі подав заявку лише один претендент. 

Чи потрібно тут зайвий раз пояснювати, яке існує поле для маніпуляцій у недобросовісних місцевих чиновників?

4. На рівні місцевої влади не існує інформаційної інфраструктури про готові до концесії об'єкти. Немає єдиних муніципальних структур, які концентрують, обробляють і систематизують всю інформацію, що дозволяє потенційному інвестору визначитися як з умовами концесії того чи іншого об'єкта, так і з конкретними особливостями, притаманними певному місту або території. 

У таких умовах залучення дійсно серйозних, іноземних інвесторів-концесіонерів стає проблематичним.

5. Згідно з положеннями Європейської енергетичної хартії, яку ратифікувала і Україна: "Споживач повинен мати право вибору, а виробник можливість доступу". В умови монополії на тепло-або водопостачання в Україну, споживач такої розкоші, як вибір, не має.

За нинішньої масштабності монополії, жоден  концесіонер-бізнесмен не може бути дійсно зацікавлений модернізувати тепло-обладнання, прокладати нові комунікації тощо.

Основне завдання - зберігати систему в працюючому стані і викачувати з неї побільше грошей. Адже концесія - це не благодійний проект, а бізнес, мета якого прибуток. Саме тому більшість експертів ПЕК вкрай скептично заявляють, що при монополії теплогенеруючих та теплопостачальних організацій України, навіть найперспективніші концесійні проекти не здатні будуть поліпшити якість комунальних послуг.

****
Однак, навіть з урахуванням усіх існуючих "гострих кутів" концесії, вітчизняне ЖКГ без неї очікує колапс, при чому вже упродовж найближчих п'яти років. За підрахунками експертів, для модернізації ЖКГ країні потрібно приблизно 150 мільярдів доларів, що становить 100% національного ВВП.

Для одного тільки Київ, для модернізації лише теплового та енергетичного господарства необхідно інвестувати 1,5 мільярди євро і 220 мільйонів євро відповідно.

Питання полягає не в тому, хороша концесія чи ні для ЖКГ - відповідь очевидна: без бізнесу, держава не здатна буде самостійно змінити ситуацію. Важливо наскільки державна влада зможе в найкоротший термін забезпечити баланс інтересів окремого концесіонера і обслуговуваних ним громадян. 

Тобто в умовах існуючих прогалин у законодавстві потрібно мати право в потрібний момент втручатися в хід виконання концесійної угоди, щоб забезпечити безперервність надання послуг і гарантувати життєзабезпечення всього населення.