З досвіду гауляйтерів: райради ліквідовано, Україна на черзі?

Газети, телеканали, інтернет-видання публікують вислови як представників влади, так і тих, що, принаймні донедавна, відносили себе до опозиції, - на підтримку та з обґрунтуваннями прийнятого рішення.

І практично не чути думки, що разом із бруднуватою водою теперішніх райрад вихлюпнуто дитину - самоврядування киян.

Адже позбавлені райрад, районних депутатів, кияни втратили навіть теоретичну можливість достукуватися зі своїми потребами до органів місцевої влади через своїх представників - депутатів.

Подумайте самі: один депутат Київради припадає на 15 - 25 тисяч киян виборчого віку. Чи спроможний він упоратися з їхніми проблемами? У той же час на одного депутата райради припадало вдесятеро менше виборців. І завдяки цьому перспективи пересічного киянина вирішити в органі місцевого самоврядування свої проблеми були значно реальнішими.

Це дуже добре розуміли за радянських часів. Від початку 1920-х, коли в Києві організовувалися райони, районний депутат був робочою конячкою виборців. Це він з їхніми бідами оббивав пороги райкому та райвиконкому - і чогось-таки добивався.

І за радянських часів, і донедавна, у планах соціально-економічного розвитку районів за пропозиціями виборців, ретрансльованих їхніми депутатами, передбачалися заходи із благоустрою аж до окремих дворів і будинків.

У плані соціально-економічного розвитку Києва цього передбачити просто неможливо. Адже до депутата Київради виборець не дотовпиться.

Крім того, існування райрад надавало ширші можливості активним громадянам спробувати свої сили на службі громаді. Школу райрад проходили сотні й тисячі людей. Цей досвід допомагав їм потім плідно працювати на рівні міста, у ВР, в урядових органах. Та й у школах, лікарнях, на підприємствах такий досвід не був зайвим.

Тепер цю своєрідну школу управління без зайвих роздумів знищено.

Іноді заперечують, що обрані за пропорційною системою районні депутати тепер, мовляв, "не ті". При цьому ніхто "не помічає", що за цим самим критерієм сьогодні можна розганяти не тільки райраду, але й Київраду. І навіть Верховну Раду, напаковану родичами, секретарками, водіями та бодіґардами більш-менш помітних політиків.

Ну не хочуть вони чути й про те, що належну якість депутатського корпусу райрад і всіх рівнів нескладно забезпечити, повернувши мажоритарну систему їхнього обрання. Адже виборці вищеназвані категорії кандидатів у депутати не пропустять.

Прибічники ліквідації райрад нерідко посилаються на обтяжливість цих органів для бюджету. При цьому соромливо замовчується, що депутати райрад виконують свої обов'язки на громадських засадах.

У той же час штати якраз районних державних адміністрацій є непомірно роздутими. Автор був свідком, коли на погодження до відповідного міністерства подавалася кандидатура 16-го (!) заступника голови однієї з районних у місті Києві держадміністрацій. Але кошти економити, як бачимо, починають не з них...

Активісти ліквідації райрад посилаються також на відсутність у теперішніх райрад реальних повноважень для задоволення потреб виборців. Справді, та сама Київрада, яка оце ліквідувала райради, за часів Черновецького обстригла їхні повноваження, як голову рекрута.

Але повернути райрадам повноваження значно простіше, ніж райради ліквідувати. Треба просто відібрані повноваження їм віддати назад - так само, рішеннями Київради.

Згадаймо початок 1990-х. Київраді, райрадам та їхнім виконавчим органам було передано значні й реальні владні повноваження міського та районних комітетів компартії. Тоді обрані за мажоритарною системою депутати Київради першого скликання думали про киян, а не про хабарі чи грошові потоки.

У січні 1993 року вони наділили столичні райради вагомими повноваженнями в різних сферах надання публічних послуг населенню, а також передали їм у комунальну власність необхідні для цього засоби - комунальні підприємства, передусім ЖЕКи, будівлі - школи, дитсадки, поліклініки, магазини, житлові будинки, техніку, обладнання тощо.

Це було зроблено за підтримки тодішньої КМДА на чолі з Іваном Салієм, і працювало аж до пришестя Леоніда Черновецького. А значить, було логічним і працездатним.

А ще посилаються на позитивний досвід окремих обласних центрів, де райради вже ліквідовано. Але ж, даруйте! Київ є значно більшим за будь-яке з тих міст! А райони Києва перевищують за кількістю населення окремі обласні центри, вміщуючи по шість Комсомольськів чи по три Кам'янці-Подільські. Крім того, Київ за своїм місцем в адмінтерустрої держави ще й прирівняний до регіону.

Тому райони в місті Києві певною мірою є ще й аналогами районів у областях, що відображено й у чинній системі управління ними.

Враховуючи все це, не так давно відбулася спроба повернути повноваження райрадам Києва, зафіксувавши їх у законі. У червні минулого року ВР прийняла в першому читанні законопроект про столицю, який передбачав збалансований розподіл повноважень між районними радами та Київрадою, виходячи, передусім, з інтересів виборців.

Однак спочатку Тимошенко, схоже, вирішила, що до президентських виборів із місцевою владою краще не сваритися, а потім нове керівництво держави, дорвавшись до відповідних владних крісел, зірвало із себе маски борців за розвиток місцевого самоврядування...

Недавно мав коротку, але принципову дискусію із заступником голови КМДА - колишнім головою міста-стотисячника. Крім наведених вище тез, він спробував навести ще один сумнівний аргумент на підтримку ліквідації райрад. Мовляв, ніде у світі у великих містах райрад немає! Потім, мабуть пригадавши, що має справу з опонентом обізнаним, виклав чи не єдину реальну карту: "Райрад немає, наприклад, у Москві!"

О-опс! То що ж, виходить, мавпування чинним режимом "управляємої дємократії" путінського зразка вже навіть не приховується? А приклади європейських столиць - Варшави, Парижа чи Лондона нам тепер ні до чого? Як і вітчизняний позитивний досвід, у тім числі рідного міста згаданого мною опонента?..

Що ж, справді, у районах Москви є районні управи, а районних совєтів таки нема.

Навіщо вони їм? Їм же потрібно не самоврядування москвичів, а "управляємость" територіями із Кремля. От і бачимо сьогодні по московських каналах, яка корупція розцвіла в Москві при тій "управляємості", але без прозорості влади, яку забезпечували там колись депутати райсовєтів.

Та що нам приклад Москви? У нас є й власний відповідний досвід.

Період німецької окупації.

Тоді Київ входив до складу так званого рейхскомісаріату "Україна". Гауляйтер України Еріх Кох місцевого самоврядування не визнавав ані в тодішній Німеччині, ані тим більш в окупованій Україні. Йому потрібна була тільки керованість окупованих територій.

Тож під час окупації Київська міська управа, аналог теперішньої КМДА, існувала. Існували управи й у тодішніх районах у місті Києві.

А от райрад не було.

Адже управи мали виконувати не висловлювану депутатами волю киян, а накази німецького командування й призначених ними комендантів. І на благо не киян, а Третього Ри... - пардон, Рейху.

Останніми місяцями немало помітних діячів уже називали режим, що складається в Україні після президентських виборів, окупаційним. Не знаю, не знаю.

Але система управління Києвом, яку будує виконуючий обов'язки голови КМДА Олександр Попов, з окупаційною дуже схожа. Він налягає на забезпеченні тієї самої керованості.

І при цьому забуває про місцеве самоврядування. Забуває й про ратифіковану Україною Європейську хартію, відповідно до якої місцеві органи влади мають не керувати киянами, а надавати їм якісні управлінські, соціальні та комунальні послуги...

До речі, чинний режим уже розправився й із самоврядуванням Києва на рівні міста.

За вирішального внеску проститушок Верховною Радою прийнято цікаві зміни до закону про Київ. Відповідно до них обраному киянами міському голові залишено практично тільки представницькі функції. І кошти лише на утримання секретаріату Київради.

Така собі ширма з написом - "місцеве самоврядування".

У той час як нашим комунальним майном, у тому числі землею, міським бюджетом, сформованим зі сплачених нами податків, та іншими нашими ресурсами розпоряджатиметься людина, призначена абсолютно без нашої участі.

Так, як оце призначено нового київського градоначальника Попова.

То чинне керівництво України що, уже не вважає себе пов'язаними зобов'язаннями, взятими при ратифікації Європейської хартії місцевого самоврядування? Питання, звичайно ж, риторичне.

Про попередню українську владу можна говорити що завгодно. Можна говорити, що вона місцеве самоврядування недостатньо підтримувала. Але ж вона його ніде в Україні й не ліквідовувала! Не "забезпечувала керованості" Донецька чи Луганська подібним чином.

А от від влади теперішньої, як виглядає, можна очікувати чого завгодно. І не тільки в Києві.

Тому звертаюся до "сторонніх спостерігачів" словами англійського поета XVI сторіччя Джона Донна: "Не питай, по кому б'є дзвін. Він б'є по тобі".

І насамкінець трохи про тих, чиїми руками нищиться самоврядування киян.

Дивишся на них, на колишніх палких прихильників, а подекуди й "лідерів розвитку місцевого самоврядування" в попередні роки, на їхнє сповзання в трясовину, і пригадується повість Василя Бикова "Сотніков". У ній один партизан, потрапивши випадково в полон до ворога, починає йти з ним на дрібні компроміси, щоб хоч якось викрутитися.

А закінчуються ті компроміси тим, що той уже колишній партизан вибиває табуретку з-під ніг свого товариша, який пішов на шибеницю, але принципів не зрадив.

Чи не здається вам, друзі, що табуретка сьогодні вибивається з-під місцевого самоврядування?