Київ грабує регіони, але все одно залишається жебраком
26 травня 2010 року "Київенерго" відключило від освітлення 7 центральних вулиць столиці, Бесарабську площу та 4 тролейбусних маршрути. Цей безпрецедентний крок був викликаний довгою несплатою міською адміністрацією рахунків енергетиків.
Якщо події будуть і далі розвиватися таким чином, то від світла та телефонів почнуть відключати мерію, муніципальні заклади та багато інших об'єктів комунальної власності, можливо і Кабмін разом з ВР.
Такого в центрі Києві ще не було, хоча за день до цієї події в Афінах в будинку уряду Греції були відключені телефони, в тому числі і прем'єр-міністра Георгіуса Папандреу. Символічна аналогія стану справ в обох столицях.
Але Грецію рятує вся Європа. Хто ж врятує Україну і, зокрема, її столицю Київ? Для відповіді на це питання треба повернутися на 13 років назад, у 1997 рік. Чим він був знаменний? Особливо, нічим. Столиця повільно розвивалася, місцевий бюджет складав біля 3 мільярдів гривень, але потреба в грошах була значно більшою.
У той рік у Верховній Раді вирішувалося, як здавалося, пересічне питання щодо порядку сплати податків. До 1997 року вони сплачувалися по місцю розташування підприємств.
Одночасно з цим йшов процес нечуваного до того розкручування централізації влади, що відображалося в частці коштів на утримання вищих органів державної влади (Адміністрації президента, Верховної Ради та Кабміну) в державному бюджеті України.
Через деякий час автор, на той момент позаштатний консультант Верховної Ради підрахує, що в період 1991-2001 року частка коштів в державному бюджеті на утримання центральних органів влади зросла у 5,8 разів (!). Таким чином влада сама на себе тягнула ковдру свого ж бюджетного фінансування.
При подібному стані речей великий та середній бізнес, а також значна частина малого бізнесу країни була зацікавлена в тому, щоб опинитися у безпосередній наближеності до влади.
Виходячи з цього, офіси значної частки підприємств України залишили місця розташування за адресою свого фізичного знаходження і розмістилися в Києві, перетворившись у центральні офіси.
А оскільки бізнес потрібно було контролювати з боку його власників, то при обговоренні та прийнятті у Верховній Раді питання щодо місця сплати податків було вирішено, що це треба робити по місцю розташування саме центрального офісу, що для більш як 1000 надприбуткових підприємств України означало: в місті Києві.
Таким чином на кшталт кампанії в часи Радянського Союзу щодо "повернення північних рік Сибіру на південь та в засушливі райони Середньої Азії", фінансові потоки з регіонів повернули з областей до Києва. За ними в Київ почала стікатися значна частина бюджетних, інвестиційних, кредитних і навіть тіньових коштів.
За оцінкою відомих українських економістів, у тому числі у вищих органах влади, на Київ тих часів припадала більш як третина всього грошового обороту обігу України, при тому, що частка населення Києва в Україні складала лише 5,7%. Оціночно близько 80% столичного бюджету припадало на провінційні підприємства.
Одразу за цим значно підвищився попит на київське житло. Новоприбулі з регіонів для себе і своєї челяді почали масово скуповувати нове та старе житло, ціна на яке з 1997 року до 2003 року зросла більш як у 10 разів (за "двушку" типу БПС - з 11 тисяч доларів до 110-120 тисяч).
Це визначало доволі бурхливе ділове життя столиці та значно вищий, ніж в областях, рівень життя киян.
Звичайно, це викликало звинувачувальний рефрен висловлювань місцевих керівників областей та пересічних людей в областях, але хто їх тоді (та й зараз) чув (чує)? Нова (стара) влада так вирішила і крапка.
Столичні статистики показали автору багато цікавого. Наприклад, на темпи зростання столичної переробки м'яса впливає діяльність м'ясокомбінату міста Глухова Сумської області, де колись народився Артемій Терещенко, глава династії цукрозаводчиків.
Темпи зростання столичного нафтодобуваня визначаються нафтопереробними підприємствами Надворної Івано-Франківської області. Чернігівська кондитерська фабрика - теж киянка і розташована в Києві на Святошинський вулиці. А в самому центрі столиці виготовляють графіт, добувають граніт тощо.
І от в таких умовах гроші до Києва почали текти рікою. Їх треба було кудись дівати. І тому тодішній мер Києва Олександр Омельченко перейнявся їх закопуванням. Так розпочалася епопея з масовим укладанням тротуарів міста бруківкою виробництва підприємства його власного сина. Клали всюди, куди (навіть до віддаленої районної влади) могло дотягнутися телефонне право керманича столиці.
Його наступнику Леоніду Черновецькому пощастило ще більше. Ставши мером Києва у 2006 році він попав в течію світового економічного буму, який позначився і на підприємствах України, які сплачували податки в Києві. Так, незалежно від мера, бюджет Києва став зростати немовби на дріжджах. У 2006 році - близько 15 мільярдів гривень, у 2007 - близько 25 мільярдів, на 2008 рік планувалось вже 48.
Ейфорія була суцільною. Черновецький ходив немовби іменинник.
Як і Омельченко, він продовжував закривати промислові підприємства задля їх переоборудки у торгово-розважальні центри. Направо-наліво віддавав "своїм" землю. Все далі Київ перетворювався на українське Монте-Карло для багатіїв та повій.
Всесвітня фінансова-економічна криза поховала надії на зростання київського бюджету. Власні джерела податків значною мірою ще раніше були знищені керівництвом міста, легальна торгівля в супермаркетах перейшла на 108 київських базарів з тіньовою схемою ухилення від сплати податків, невиробничий бізнес опинився в тіні.
У середині 2008 року місцевий бюджет Києва схуднув на третину і продовжував скорочуватися. У 2009 році тенденція зменшення бюджету продовжувалася. Засобів зупинити її у мера не було. Під приводом хвороби він почав ховатися від киян, залишаючи місто на свого заступника Анатолія Голубченка.
Сьогодні Черновецький в якості жебрака ходить до Кабміну з простягнутою рукою: подайте копійчину (мільярд) на бідність, немає з чого справляти вкрай необхідні речі: опалювати пологові будинки та дитячі садки тощо. На місяць раніше закінчили опалювальний сезон, а грошей все одно не вистачає.....Подайте, подайте, подайте!
А чому керманичі Києва не думали про це, коли знищували промислові підприємства та крали сотні гектарів дорогої київської землі, - запитують кияни. Га?, - перепитує мер, ніби не дочуває. - Що?
Ото ж так у київському житті, сліпий не дочуває, глухий не добачає. А де ж були ми, коли хвору на голову для інших і здорову для нього особисто людину вибирали мером за кілограм гречки? Зараз він вже і не згадує про милих для нього бабусь, бо вони готові назавжди задушити його в своїх гарячих обіймах.
Але ж, що робити далі?
Переобрати мера. Але для цього треба змінити закон про столицю України. Нинішні можновладці вирішили випередити киян і вже підготували проект нового закону, по якому глава державної місцевої адміністрації Києва призначається президентом. При цьому виборна посада мера фактично скасовується.
Таким чином кияни взагалі відсторонюються від процесу місцевих виборів. Що ж змінюється? Черновецький в своїх сумнівних діях прикривався своїми особистими зв'язками з президентом Ющенком.
За новими (можливими) умовами призначення глави державної адміністрації Києва без обрання мера, будь-які зміни втрачають сенс.
Президент сказав - глава державної адміністрації виконав. І крапка.
А де ж Магдебурзьке право, де права киян?
Виходить, ми йдемо до ще більшого свавілля, коли розчерком пера відомому любителю природи Київщини віддадуть чергові 130 гектарів острова Жуків. Якщо купчими від нього щось залишилося.
Що ж стосується Києва, то навряд чи колишній мер Донецька Володимир Рибак чи хтось інший з оточення президента Януковича зміг би впоратися з проблемами столиці.
Для цього тут треба народитися і вирости, щоб любити Київ не за гроші, які тут можна ще вкрасти, а тому, що це твоє рідне місто.
Марко Олівенський, кандидат економічних наук