Видавимо з себе раба
Найбільш суттєві розбіжності між різними політичними системами і гілками влади, на мій погляд, складаються не в тому, якими законами регулюється держава, а яких людей вона відбирає для відправлення владних повноважень.
Потрібно зрозуміти, що представляє собою владна еліта і як вона налагоджує стосунки із своїми колегами, підлеглими та народом. Наскільки людина незалежна від свавілля керівників? Наскільки вільна?
Адже не секрет, що українські чиновники різних рангів і мільйони пересічних громадян звикли до підлабузництва й тремтіння перед начальством, іншими покровителями, незважаючи на те, що значна частина з них хами, малоосвічені і культурні люди.
Соціальна інфантильність, яка вироблялася роками в українцях, "в'їлася" у гени нащадків.
Покоління за поколінням проживало життя не за власної волі і завжди чогось боялося. Психологією більшості, на жаль, було й залишається таке кредо: "не висуватися із свого маленького кишеньково-обивательского світу, там і без нас розберуться"...
Що ж змінила у системі української влади перебудова політичної системи? Усе...й нічого.
Відпрацьований соціалізмом людський матеріал виявився цілком не підготовленим до жорстких вимог відкритого демократичного суспільства, заснованого на особистій ініціативі, соціальній відповідальності, громадській активності. Особливо це стосується відсутністю ентузіазму та людської наполегливості у підготовці і проведенні мирних акцій протесту проти жахливих умов життя чи свавілля чиновників.
А для влади, яка звільнилася від всякої ідеології, принципи ринку дуже знадобилися для зручного обґрунтування власної безпринципності, байдужості, невміння й неспроможності вирішувати нагальні проблеми для суспільства.
Хотілося б зупинитися на кількох важливих для всіх окремих прикладах.
Коли київська державна адміністрація на чолі з Леонідом Черновецьким суттєво підвищила ціни на проїзд у комунальному транспорті і метро, більшість киян були наче в шоку. Адже рухомий склад транспортних засобів столиці (особливо трамваїв) старий, брудний, незручний, їздить із порушенням графіку руху, не вистачає вагонів у метро, скрізь тиснява й великі черги, інші незручності.
Городяни були й залишаються стурбованими необґрунтованим підвищенням житлово-комунальних тарифів, а також тим, що у лікарнях немає навіть елементарних ліків. Але чи довго продовжувалися протести киян? Як це не прикро, їх майже не було. Лише кілька разів перед мерію збиралися зо три сотні людей, щоб покричати з годинку й розійтися.
Далі всі критичні виступи здебільшого йдуть, так би мовити, за лаштунками: у колі друзів, в чергах на зупинках, у магазинах і на базарах. А влада держави мовчить. Навіть попри численні порушення керівниками міської держадміністрації конституції і законів.
Чому ж так сталося, що Леонід Черновецький і його заступники користуються повною недоторканістю у гаранта конституції - президента та уряду? Спробуємо здогадатись....
А між тим, перебуваючи у бідності, нерідко не маючи глузду або тверезих думок, щоб розпоряджатися існуючою свободою й демократичними принципами життя, "лояльні громадяни" з пересторогою і певною вдячністю вклоняються мерові Черновецькому, коли той час від часу, даючи наче кістку собаці, направляє для пенсіонерів жалюгідні продовольчі пайки, які вони отримують у ЖЕКах за місцем проживання.
Протягом минулого року я неодноразово розмовляв з десятком таких бідолашних людей. І приємно, коли більшість з них відзначали, що не будуть надалі торгувати своєю совістю й честю і вже ніколи не проголосують за Черновецького на майбутніх виборах.
Люди дуже втомилися через той безлад й анархію у багатьох галузях господарства, обурені на владу за такий льодовий і небезпечний для всіх стан київських вулиць та доріг цієї зими. Вони з нетерпінням очікують коли вже прийде кінець цьому хаосу...
Але цим столичні проблеми не вичерпуються. Тривалий час в нашій країні йде безмежне збагачення ділків аптечно-фармацевтичної галузі та їх покровителів. Це особливо добре простежується у Києві.
За різними причинами та обставинами ціни на ліки досягли свого апогею. І процес цей, м'яко кажучи, контролюється погано. Бідолашні громадяни, маючи й без того низькі статки, несуть нерідко останні свої гроші до аптеки з надією вилікуватися від хвороби чи врятуватися від смерті. Але, напевно, це не хвилює чиновників міністерства охорони здоров'я на чолі з міністром Василем Князевичем. А тим паче бізнесменів, які немовби ненажерливі вампіри ніяк не можуть зупинити свої апетити.
Разом з тим, чимало аналітиків й фахівців не без підстав стверджують: при бажанні влади в країні є всі необхідні механізми для того, щоб знизити ціни на ліки. Хоча б спочатку на життєво необхідні.
А за песимістичними прогнозами соціологів, до 2050 року нас може залишитися лише 30 мільйонів...
Тому не варто чекати зрушень на краще, треба звертатися всюди самим, брати власну долю у свої руки, не боятися писати листи протесту в Кабінет Міністрів, Верховну Раду і міністерство охорони здоров'я. Не боятися говорити, що ми так жити далі не хочемо.
А якщо таку акцію підтримають ще й лідери політичних партій та громадських організацій, певно, ще більше з'явиться надії на загальну перемогу.
Звичайно, якщо керуватися заповітом одного з класиків, корисно "видавлювати із себе раба". Слід постійно самовдосконалюватися, поважати свою честь і гідність, займати активну громадянську позицію у житті країни, вірити у Бога.
Тоді й демократичний, більш розвинутий устрій суспільства з'явиться, як прекрасна Афродіта з піни морської. Добре було б. Ось тільки, певно, довго цього маємо чекати. І тому у зв'язку із неможливістю для наших сучасників-недовгожителів дочекатися такого чуда, виникає кілька запитань.
Соціальна інфантильність - спадкоємна якість? Чи все ж таки здобуте, породжене певним устроєм суспільства?
Якщо здобуте, то чи не слід позбавитися від лакейської психології і замінити її жорстким виконанням конституції і законів, причому для всіх без винятку громадян?
Можливо, не всім спочатку буде зручно й комфортно жити у такій правовій державі. Адже для її повноцінного функціонування необхідна неабияка громадянська активність, яка має бути народжена справжньою, а не кишеньковою політичною опозицією, сміливою незалежною пресою, ефективною й непідкупною судовою системою, яка має захищати кожного громадянина від свавілля чиновника, депутата чи бандита....
Чи готові ми до такого неспокійного образу життя?...
Олександр Борщевський, головний редактор журналу "Світ єдиноборств", член національної спілки журналістів України