Священне право власності і національні інтереси
Фото "Економічної правди"
Оце вкотре вже - як, мабуть, і багато інших киян - автор проїздив повз сакраментальний недобудований ТРЦ "Троїцький" - той, що досі блокує центральний вхід до стадіону "Олімпійський".
І так само, як і у багатьох інших мешканців столиці, постійно виникало почуття, діаметрально протилежне "чувству глубокого удовлетворения", з яким колись належало зустрічати всі досягнення і неподобства влади.
Бо ж ідеться про відверту, брутальну й нахабну спробу, прикриваючись правом приватної власності, знищити надбання всіх киян, та й не тільки киян - один із найбільших стадіонів країни.
Отож щоразу хотілося ламати те, ще хтось будував, глузуючи і знущаючись із мільйонів українських уболівальників.
А якщо почитати Інтернет-форуми... Яких там тільки пропозицій не було!
Аж до того, щоб або добути десь вибухівку і почати міську ґерилью локального масштабу, або зібрати під прапором якоїсь із більш-менш нормальної партії кількасот рішучих киян і явочним порядком почати зносити оте недобудоване одоробало.
І от, нарешті, у ці дні кожен може побачити реальні зміни силуету "Троїцького". Демонтаж таки почався, хоча, чесно кажучи, йде він надто мляво - вештаються робітники, механізми годинами стоять...
Але все одно з'явилися певні шанси на "Евро-2012" у Києві, бодай ці шанси поки що досить абстрактні.
Та мова не про те. А про інше, знаком чого став "Троїцький": про кричущу безвідповідальність та демонстративну антисоціальність значного числа вітчизняних бізнес-груп.
Елементарне запитання, яке, мабуть, поставало перед кожним, хто прагнув осмислити цю ситуацію: хіба ж власники новобудови не знали, що ця споруда виведе з ладу головний столичний стадіон, унеможливить проведення на ньому міжнародних матчів?
Знали, будьте певні. Але будували. Можливо, розраховуючи - з далеким прицілом - на те, що "Олімпійський" за якийсь час змушені будуть закрити і демонтувати, а тоді можна буде вхопити ще один чималий шмат цієї воістину золотої землі у центрі Києва...
Відтак виникає друге, не менш закономірне запитання: якого дідька кияни, тобто ми всі, повинні компенсувати власникам "Троїцького" землю під забудову замість майдану перед "Олімпійським"?
Якого дідька їм відшкодовують вкладені у будівництво гроші, беручи їх із бюджету, себто із нашої кишені?
Адже люди добре знали, що чинять зло суспільству, вони були самовпевненими зло-чинцями - не в кримінальному, а в первинному, морально-етичному, поведінковому сенсі цього поняття, і за це порушення відпочаткових норм життя соціуму не карають, а винагороджують за рахунок того ж соціуму?
Дивні справи твої, Господи! Особливо в Україні...
Ні, звичайно, я пам'ятаю статтю 41 Конституції: "Право приватної власності є непорушним".
Але чому в Конституції немає нічого про непорушність права державної власності, коли ця власність не може бути відчужена без руйнації певної суми суспільної інфраструктури?
Чому те саме не сказано про громадську власність?
Де в такому разі декларована тією ж Конституцією рівноправність форм власності?
Бо ж варто пам'ятати, що громадська власність - це не сума приватних володінь, як здебільшого вважають наші економісти, а щось самостійне, що його не можна звести до іншого.
Це добре розуміють на Заході, бо тим часом три форми власності - державна, приватна, громадська - зафіксовані, наприклад, у документах Соцінтерну, які писалися, мабуть, не найдурнішими людьми.
Кілька простих прикладів. Громадська власність у формі кооперативної. Скажімо, п'ятеро рибалок створили кооператив і мають у спільному володінні, розпорядженні та користуванні човен. Якщо "висмикнути" цей човен, кооператив припиняє існування.
Уявімо: один рибалка звідти виходить - йому компенсують грошима його частку, але човен залишається, і кооператив продовжує існувати. А якщо у кооператорів немає коштів, то човен продають, виплачують долю тому, хто виходить геть, і кооператив загинається...
Громадська власність у формі комунальної та муніципальної. Скажімо, продаємо з най благороднішими цілями міський водогін, але новий власник вирішує його розібрати. Тож місто або припиняє існування, або переходить на життя в режимі надзвичайного стану, поки не створить новий водогін.
А якщо власник тепломереж узимку вирішить відімкнути опалення, бо його щось не влаштовує? Бр-р...
Чи продаємо центральні вулиці, новий власник їх демонтує й огороджує центр так, що ним уже не можуть їздити транспортні засоби, відтак місто паралізоване, міська громада стає дуже слабо життєздатною або взагалі розпадається на кілька громад...
Іншими словами, державна та громадська власність мають кожна свою специфіку, в ній наявні об'єкти, відчуження яких руйнує самі основи життя відповідних суспільних суб'єктів. Тому ці об'єкти під оглядом соціальних інтересів і потреб мають бути невідчужуваними, невилучуваними, неприватизовуваними.
Ба, навіть у разі приватизації теж існує певна градація інтересів. "Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству" (Конституція, ст.13).
Як бачимо, власники "Троїцького" відверто знехтували цим положенням. Утім, не вони перші - і переконаний, не вони останні.
Може, ця норма не діє тому, що це 13-та стаття, "чортова дюжина"?
Чи тому, що суб'єкт права приватної власності по-українськи ще більш безвідповідальний, ніж суб'єкт права держвласності, і громада не має жодних реальних важелів впливу на нього?
Воно й справді наче так: крім "найсправедливішого на світі" суду кияни нічим не могли вплинути на власників "Троїцького".
Адже, як фіксує стаття 41 Конституції, "примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом".
Утім, а як бути з іншим положенням тієї самої конституційної статті? А саме: "Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі"?
Хіба це не про ситуацію з "Троїцьким" та "Олімпійським"? А Конституція у нас, між іншим, прямої дії...
Як видається, описана ситуація стала яскравим знаком того, що потрібні серйозні зміни й у законодавство, і в саму Конституцію.
І не такі, як це пропонує у своєму проекті Партія регіонів: "Правові акти, які погіршують становище громадян, не створюють жодних прав і обов'язків і не підлягають застосуванню" (доповнення до статті 22).
Цікаве дуже доповнення, якщо вдуматись. Якщо воно набуде сили, то повторити операцію з "Криворіжсталлю" - тобто вилучити за рішенням суду щось незаконно приватизоване - стане абсолютно неможливим, бо ж така акція істотно погіршить становище того чи іншого шанованого громадянина з числа перших багатіїв України та Європи, чи не так?
Ні, потрібні такі законодавчі зміни, в яких фігуруватиме страшне для декого слово "націоналізація". Усупереч настановам деяких ультра ліберальних економістів, у цьому понятті немає чогось лівацького, марксистського, ленінсько-сталінсько-троцькістського.
Скажімо, від інструменту націоналізації не відмовляються не лише сучасні лівоцентристські сили, а й сили правоконсервативні, які обстоюють цінності загальнонаціональні, державницькі, традиційні, для яких багато важить суспільний порядок, еволюційний розвиток, розумний протекціонізм тощо.
Виходячи саме із цього, у загальнонаціональних інтересах може бути проведена не тільки приватизація, а й націоналізація, якщо йдеться про питому шкоду загальним інтересам, що її завдає якийсь власник.
Звичайно, слід було б одночасно поставити "запобіжники" на шляху корисливого використання положень подібних законодавчих актів поточною владою.
Можливо, потрібні "точкові" закони, як-от щодо "Троїцького" та схожих на нього за соціальною роллю об'єктів. Націоналізація без повернення будь-якої компенсації, грошима чи землею. Адже йшлося про цілком свідому антигромадську діяльність, про замах на національні українські інтереси - звучить гучно, але відповідає дійсності.
Власне, якби такі законодавчі зміни відбулися, тим більше, були б завдані хоча б кілька "точкових ударів", повторень "Троїцького" стало б незрівнянно менше, і конституційне положення: "Власність зобов'язує" перестало виглядати лише гарним побажанням.
Навіть за не надто цивілізованих сучасних українських обставин.
 |